1. Лук і стріли ч.1.

Затишок у спогадах

 Аромат квіткових пахощів та олій заповнював усе повітря храму, витісняючи будь-які інші запахи в приміщенні. Сьогодні відбувалася служба дияконів, тому мало не всі жителі невеликого містечка зібралися всередині храму та за його стінами аби приєднатися до важливих ритуалів поховання. Помічники богослужителя, бігали навколо самого чоловіка та між тілами покійників, наче заклопотаний рій бджіл. Жінки у довгих білих сорочках з обличчями, що затягнуті вуалями, розставляли усі потрібні речі перед чоловіком, на невеликий мармуровий стіл перед ним. Серед потрібних речей були баночки з фарбами, лавандовий порошок і трошки лаврового листя - усе для того, аби як найкраще провести людину крізь браму смерті до богів.

 Звичайній людині така остання шана не могла світити, бідняки могла сподіватися бути похованими з вінком із кропиви, що також дарувала легкий шлях по світу смерті, але не більше. Смерть голови міста - це неабияка подія, тому служителі храму зголосилися зробити усе на найвищому рівні.

 «Ніхто за ним не сумуватиме» - подумала Хілен, дивлячись на обличчя у натовпі. Ніхто з присутніх не виглядав засмученим смертю головної людини міста. Єдиний вираз обличчя, який не нагадував сірий камінь, у якому хоч трішки проявлялися емоції - належав дружині померлого.

– Посміхається, наче свиню на свято зарізала, - на плечі Хілен опинилася біленька рука та оксамитовий голос привернули до себе увагу дівчини.
– Рада бачити тебе, Луно, - привіталася дівчина не гучно. Слова подруги викликали посмішку, бо це була правда, усе майно та дім чоловіка тепер належать його дружині. Тому чому їй варто сумувати. - Як дивишся на те, аби непомітно втекти звідси та де-небудь перекусити?
– Та мене вмовляти непотрібно.

*

Довго вирішувати у якій корчмі опинитися не довелося, якраз неподалік храму знаходилося  одне місце, де Хілен любила час від часу з'являтися.

 – Впевнена, що нам варто зупинятися саме ось тут? - вкритий тріщинами дах, діра у дверях та гучний сміх з корчми викликали легку тривогу.

 Зловивши погляд недовіри, дівчина приглушено посміялася, зупинившись навпроти дверей, пропускаючи Луну першою.

– Не бійся. На перший погляд, може здаватися, що це жахливе місце для перепочинку, але можу запевнити, що власник... - не встигла Хілен договорити, як двері з гуркотом відчинилися, а потім зсередини вивалився чоловік. Благо, що реакція дівчини її не підвела, і відскочивши на кілька кроків, приголомшена чорноволоса дивилася на людину, що розляглася на запорошеній землі.
– Це по твоєму також нормально? 
– Цілком, - констатувала, підійшовши та схилившись над чоловіком. - Здається це один з постояльців.
– Цікаво, і як ти дійшла до такого висновку, - язвительну фразу Луні не вдалося втримати на язиці. Від чоловіка жахливо несло алкоголем. - Пане, з вами усе гаразд?

 Відповіддю стало п'яне гикання, а потім з дверей вийшов молодий хлопчина, якому ледь стукнуло двадцять, розминаючи руки та плечі він зупинився між лежачим та подругами.

– Не звертайте на цього пияку уваги, дівчата.  - на мить він примружив очі, вдивляючись в лице чорноволосої. - ці чорні очі та родиму пляму над верхньою губою. - не може мені так пощастити. - у зітханні була доля печалі.
– Вітаю тебе, Юстине, - підійшовши до хлопця Хілен поплескала того по плечу. Рот хлопця розкрився в бажанні що-небудь відповісти, але замість цього, він схопив дівчину у міцні обійми. 
– Радий..
– І я тебе, - вирвавшись з чужих обіймів, дівчина зустрілась поглядом з подругою, яка здивовано дивилася зі сторони. - Юстине, познайомся це моя подруга Луна.
Хлопець підійшов до білявки з простягнутою долонею.
– Ві-вітаю, - з ніяковінням привітався, стискаючи долоню дівчини в рукостисканні. 
– Приємно познайомитися, - хлопець посміхнувся. Луна блукала очима по обличчю хлопця. Шкіра його долоней була шорстка на дотик, а серед русявого волосся проявлялася пляма сірої сивини. 
– Схоже хтось закохався, - побачивши щоки подруги, що рожевіли,  глузування зірвалося з язика дівчини.

 Білявка різко вирвала свою руку з чужої, роздратовано процідивши крізь зуби: «Заціпся». Хлопець лише на це посміявся.

– Гаразд, заходьте всередину, якраз продовжимо знайомство за келихами сидру.
– А буде що-небудь ситніше за сидр, - запитала Луна.

 Взявши подругу за худеньку руку, Хілен потягла її всередину. Хлопець склав руки за спиною та з тихим зітханням увійшов вслід за дівчатами.

*

За вікнами вже заходило сонце, майже всі відвідувачі покинули таверну, шкандибаючи хто куди. Залишилися лише двоє дівчат, що сиділи за столом та пили вже по другому келиху, позбавляючи тишу гучним й веселим сміхом. Та сам власник продовжував працював, нарізаючи овочі для рагу. Хоча дивлячись на те, як Хілен з Луною смакували напій з яблук - до їжі може не дійти.
 Майже все було готово. Морква, картопля, капуста - усі овочі солодкувато пахли у казані. Розклавши усі потрібні інгредієнти по мисках, Юстин з насолодою вдихав аромат страви, залишається лише обережно винести миски до голодних дівчат. 

Хілен та Луна щось захоплено обговорювали, але майже кожна фраза переривалася гучним сміхом. Можливо це від сидру, а може це всього лише якийсь кумедний момент, та Юстин не встиг нічого розчути, бо тільки-но варто йому було опинитися біля столику, як подруги замовкли, звертаючи увагу на хлопця.

– Нарешті! - Хілен вихопила миску з чужих рук та одразу ж схопила дерев'яною ложкою великий шматок золотистої картоплі.

– Обережніше! - Луна закрила очі рукою, спостерігаючи за золотистими краплями олії, що стікали з картоплі. - Ти ж не хочеш забруднити одяг жиром.

– Я мисливиця, - захоплено мовила дівчини, закидуючи до рота шмат м'яса. - Боятися якогось жиру - нісенітниця. До того його значно легше прибрати з тканини, навідміну від крові.