Одного дня ми з батьками вирішили поїхати в село, і, звичайно, взяли із собою мого песика. Щойно ми сіли в машину, він одразу вмостився біля вікна й почав уважно дивитися, як усе пролітає повз: дерева, будинки, дороги. Інколи він висував носик ближче до скла, ніби хотів понюхати весь світ.
У машині він поводився чемно, тільки хвостиком постійно махав — було видно, що йому цікаво й радісно. Коли ми їхали довго, він трохи лягав і відпочивав, але варто було машині зупинитися, як він одразу піднімав голову, готовий до нових вражень. Мені було так приємно дивитися на нього — такий допитливий, сміливий і щасливий.
Я була рада, що він з нами, бо з ним дорога стала веселішою, теплішою й набагато приємнішою. Він — частина нашої сім’ї, і без нього поїздка була б зовсім не такою особливою.