Розділ 4, 1/2

Віка

Обережно прохожу повз сплячого монстра на кухню. Тільки б він не прокинувся й не схопив мене за ногу. Скоріше поїхав звідси разом зі своїм власником.

Як же добре вчора було без містера Досконалості. Я могла спокійно займатись своїми справами, танцювати по кімнаті в одній білизні, а найголовніше - ніхто не смітив і не залякував мене. Ще одним плюсиком стало те в університет мене знову відвезе вітчим.

Мама знову поспішила на зустріч з клієнтами, а ми з Романом снідали смачнючими пиріжками. Моя матуся найкращий шеф-кухар у світі. Не втомлюсь цього повторювати. Кожна її страва – витвір мистецтва. Я пропонувала їй піти працювати до якогось крутого ресторану, проте вона каже, що хобі перестає бути хобі, коли перетворюєш його в роботу. Та, як на мене, це маячня, просто не потрібно розраховувати, що хобі почне одразу давати великий дохід.

Після сніданку обережно складаю джинси моєї рятівниці в портфель. Я гарненько їх випрала вчора.

З вітчимом ми багато не розмовляли. Лише перекинулись декількома фразами про погоду і трохи потеревенили на тему вебдизайну. Ми приїхали раніше потрібного, тож я встигла збігати в буфет, дізнатись, що він відчиняється після першої пари та прибігти на потрібний поверх. На коридорі вже скупчилось багатенько студентів і мені ледь вдавалось пролізти поміж них.

З горем навпіл дісталась до своєї аудиторії. Оскільки я новенька усім кортіло познайомитись зі мною. Хтось засуджував, що я дала хабаря, одразу розуміючи, що інакше я б сюди не потрапила. Хтось насміхався над моїм стилем і необережно заплетеними бубликами. А комусь вистачило звичайного знайомства. За весь день усі якимось чином проявили до мене інтерес, окрім двох дівчаток, що сиділи весь час на задніх партах, переглядаючи модні журнали.

Остання пара була спільною з групою ландшафтних дизайнерів. Вона проводилась в аудиторії 367 – тій самій, біля якої я осоромилась. Тож цілком можливим було, що тут я зможу зустріти тих дівчат, віддати джинси й не витрачати час на пошук кафе. Це було б чудово! Сьогодні жарка погода, йти кудись буде справжньою мукою. Хоча, якщо це буде кафе з морозивом…

 Я присіла на вільну парту і схрестила два пальці, щоб до мене ніхто не підсів. Залишилось ще декілька вільних місць. До початку залишалось п’ять хвилин і я вже на дев'яносто відсотків могла бути впевнена що ніхто більше не прийде. Гамір, що його зчинили однокурсники, неймовірно дратував. Не люблю шум. Я заплющила очі й лягла головою на парту. Мій останній психолог казав – якщо, уявляти конкретні образи в голові, перестанеш зважати на шум навколо. Та скільки я пробую, нічогісінько не виходить. Ще б пак! Це був психолог з якоїсь безкошовної клініки, на якого мама натрапила в інтернеті. В кінці другої консультації він сказав, що у мене немає психологічних проблем і запропонував свої курси Словацької мови, раптом знадобиться. З яким же задоволенням я спостерігала, як матуся сварилась з ним. Дуже рідко вдається побачити її сердитою. Вона така поступлива і неконфліктна.

- Привіт! – раптом чийсь голос лунає наді мною.

Неохоче підіймаю голову і не знаю радіти тут чи навпаки.  Мені усміхається та сама дівчинка-янгол, що допомогла знайти ректорат. Цього разу без подруги.

– То ти новенька. У нас деякі пари будуть разом проходити. Правда ж круто? – вона підсідає до мене і я вже хочу заперечити, але помічаю що вільних місць більше не залишилось.

Жах.

- Ага, - саркастично відповідаю.

- Я Софія, - простягає руку.

- Вікторія.

- Рада с тобою познайомитись!

Далі зайшла викладачка і Софія більше нічого не говорила. Вона слухала професорку і подеколи робила записи у зошиті, власне, як і усі ми. Іноді вона відкладала ручку і малювала пальцями на парті кружечки. Можу припустити, що це квіточки. Напевно вона їх любить. По-перше, вона ландшафтний дизайнер, по-друге, сьогодні її сукня теж з квітковим принтом.

Пара вже мала закінчуватись. Я збиралась підняти руку, щоб уточнити те, що було не зрозуміло. Проте Соня зупинила мене, трохи нахилилась і прошепотіла.

- Вона не любить, коли перепитують. Я можу скинути тобі канал однієї жіночки, котра добре пояснює матеріал. Завжди готуюсь по її відео урокам.

- Було б не погано, - посилаю їй у відповідь усмішку.

І все-таки щось мене насторожувало. Надто вона добра і мила зі мною. Тут точно щось не чисто. Я чекала, що вона заговорить по закінченню пари, та цього не сталось. Йти самій у те кафе максимально не хотілось. Раз ми з нею зустрілись, чому б не віддати джинси їй. Та не встигла я обернутись до сусідки по парті, як вона зникла з аудиторії. Жах! Вибігаю на коридор і наздоганяю дівчину біля кавового автомата.

- Софіє! Почекай! – хапаю її за руку.

- О, точно. Я не взяла твої контакти. – вона ляскає себе по лобі, і починає ритись у сумочці, - Як же я скину тобі відеоролик?

- Взагалі, я щодо джинсів твоєї подруги. - уточнюю, - Я не знаю міста...

- О, точно. Я можу відвести тебе до кафе. Ми з друзями сьогодні там зустрічаємось.

- Почекай, я хотіла лише попросити…

- Ходімо, - вона тягне мене, - Алекс пригостить тебе морозивом за рахунок закладу. Даю гарантію, це найсмачніше морозиво у всьому місті.

- Хто такий Алекс? І чому він має мене пригощати?

- Він завжди пригощає мене.  Ми прийдемо разом, отже тобі теж морозиво дістанеться.

- Досить заманливо, - задумуюсь на мить.

З Віктором не хочеться зустрічатись. І штани віддати потрібно. І від морозива безкоштовного  відмовлятись – гріх. Я не горда, якщо дають – візьму.

- А жуйки в тому кафе є? – це найважливіше питання.

- Ні, але є морозиво зі смаком жуйки.

- А морозиво зі смаком кавуна?

- Таке точно є.

Ну це вже вагомий аргумент. Погоджуюсь і йду хвостиком за Сонею. Ми перебігаємо дорогу, а потім йдемо вздовж алеї та студентів, що відпочивають на лавках в тіні.

- Чому ти перевелась посеред сесії? – Софія вирішила почати з цього запитання і мені здалось, що вона теж обурюватиметься щодо хабаря. Але цього не сталось. - Просто цікаво, чому ти не закрила сесію у старому вузі. Так було б менше мороки з документами. Я знаю, бо моя подруга теж переводилась в інший університет у цьому місяці. Вона зараз в Америці. З документами дуже багато проблем. – вона тараторить так швидко, що я й не знаю, де вставити слово. – Вибач, ти хотіла щось сказати? – нарешті вона помічає мої потуги й замовкає.