Розділ 2, 2/2

Віка

Як же я втомилась. Ректор поганяв мене по всьому університету. Зате тепер Калугіна Вікторія - студентка цього навчального закладу, з пропуском і розкладом пар.

Втомлено завалююсь в автомобіль  і одразу нападаю на воду.

- Ну що? – запитує Роман, спостерігаючи, як я опорожнюю пів пляшки за декілька секунд.

- В цілому усе нормально, - коротко відповідаю, відкидаючись на спинку сидіння, - Я б хотіла заїхати у свічковий магазин, якщо десь поблизу є такий.

- Свічковий? – він задумується на мить, а потім  заводить двигун, - Ти цікавишся свічками?

- Лише самими незвичайними.

Чоловік замовкає і я радію, що цей діалог так швидко закінчився.

- Наскільки я розумію, - він знову озивається, і шанс на тиху поїздку потихеньку вислизає  - ти маєш на увазі свічки незвичайних форм і з приємними ароматизаторами, - я киваю, а він продовжує, - Справді дуже цікаво. Раджу ставити їх якомога вище, щоб Малюк не погриз.

- Я не планую впускати цього монстра до кімнати, – пирхаю обурено.

- Правильно. Тор надто розпестив його і надто багато дозволяє. Він дуже любить цього пса.

Відчуваю, що тут пахне лицемірністю.

- Ви теж обожнюєте цього пса. Вчасно даєте йому ліки, а вчора пускали на диван у гостинній і чухали за вухом. Не потрібно прикидатись, щоб поладнати зі мною. У вас значно більше шансів, якщо говоритимете правду, Романе.

- Ти не така дурна, якою здавалась спершу, – заявляє вітчим.

- А ви не такий розумний, яким здавались спершу – підколюю його у відповідь.

- Один-один, Віко.

Коли ми обоє висловились, стає якось комфортніше у компанії з маминим чоловіком. Принаймні я знаю, що на першій зустрічі я здалась йому дурною.

- Але все-таки ім’я у цього пса кумедне, - Роман тихенько сміється. – Спочатку Тор хотів назвати його Локі.

Я теж не стримую сміх від доречної гри слів. Вдруге почувши ім’я мого улюбленого персонажа, сама починаю розпитувати. Виявилось їх сім’я теж обожнює фільми Марвел, як і ми з мамою.

Підкинувши мене додому, вітчим поїхав на роботу. Я обережно зайшла в дім, озираючись по боках, чи немає поруч пса і швиденько заскочила до своєї кімнати.

Першим, що кинулось в очі, були банки з-під енергетиків та коробка з-під піци на столі. Лише потім погляд уловив пом’ятий одяг на підлозі та велику кістку біля мого ліжка. Що за ураган тут пройшовся?

- Вікторе! – не тямлю себе від злості. Терпіти не можу безлад.

Підходжу до сплячого хлопця і штурхаю його в бік. Це ж треба, повернувся і знову завалився спати.

- Прокидайтесь, Ваша Величність! – трясу хлопця і раптом зустрічаюсь з мордою пса.

Він лежить біля хазяїна під ковдрою, згорнувшись калачиком.

- Віктор! – кричу й відбігаю від ліжка.

- Що за ультразвук? – хлопець підводиться й тре очі.

- Що тут робить пес? У нас є правило!

- А-а-а, - він протягує й обертається до Малюка, - я думав йому сюди не можна, тільки у твоїй присутності. – бурмоче сонним голосом.

- Ні, йому сюди не можна ні за яких обставин! Вижени його і починай прибирати.

- Що? – він перепитує, широко розкривши очі, здається його сонливість кудись зникла.

- Речі в шафу, сміття в смітник, пса з кісткою будь-куди, - пояснюю детальніше.

- Але можна прибирати пізніше.

- Прибирати потрібно одразу.

- Ясно, - він закочує очі, - Ти ще й помішана на чистоті. Ти точно сподобаєшся Паші.

- Кому? – перепитую.

- Моєму другові. Я познайомлю вас в університеті. Гадаю, ви…

- Чекай, - перебиваю його, - З чого ти взяв, що я знайомитимусь з твоїми друзями?

- Ну я маю допомогти тобі освоїтись на новому місці, – хлопець підходить ближче.

- Стоп, стоп, стоп! Я не збираюсь проводити час з тобою і з твоїми друзями. Мені не потрібна допомога, ясно?

- Віко, я розумію, знайомство наше було не з найкращих. Але я намагаюсь поладнати з тобою. Ми тепер одна родина.

- Ні, ми з тобою не родина. Наші батьки кохають одне одного, тому ми обоє зараз тут. Та не потрібно відноситись до мене, як до сестри. Ми просто вимушені сусіди. І єдине, що я попрошу – серйозно ставитись до моїх прохань.

- Оу, - він киває, - я зрозумів. Дуже шкода. Я справді хотів побудувати хороші відносини з тобою, як з сестрою. Навіть піцу залишив, - він показує очима на стіл, - Гавайська, твоя улюблена. Мама підказала.

- Не називай її так. Для тебе вона Златослава Владиславівна.

- Вибач, злюко, ти не можеш вказувати мені, як називати кохану жінку мого тата, – він нахиляється до мене і єхидно усміхається. – Сподіваюсь скасовування дружби не означає початок війни.

- Звичайно, ні. – така близькість трохи лякає, тому роблю декілька кроків назад, - У нас нейтральні позиції.

- Буде важко залишатись на позиціях, коли на одній зі сторін бомба сповільненої дії. Не знаєш, коли вибухне.

- Це ти на мене натякаєш? – схрещую руки на грудях.

- Тихо-тихо, чого вся розчервонілась? Ось занеси краще піцу на кухню. – простягає мені коробку.

- З чого це…

Не встигаю договорити, як Малюк підводиться й починає гарчати.

- Це нечесно, - нервово тупцяю на місці.

- Малюче, покажеш Віці дорогу до холодильника?

Пес зіскакує з ліжка і я, вхопивши коробку, йду з кімнати.

Нахаба! Дурень! Хамло! Недолугий, хвалькуватий, огидний хлопець! Намащу його піцу томатною пастою і хай вдавиться. Я з легкістю могла зарядити цією коробкою йому в обличчя і зламати ніс, та цього разу стерпіла заради мами. Заради нашої великої «дружної родини». І ще тому, що боюсь зубастого монстра. Але перша причина очевидно вагоміша.