Розділ 2, 1/2

Віка

Як можна було задрімати, навіть не переодягнувшись і не сходивши в душ?  Ще й проспати до ранку наступного дня. Зазвичай вистачає семи годин сну, щоб почувати себе добре. Напевно це наслідки довгої дороги.

Була сьома година ранку. Віктор мирно сопів у своєму ліжку біля вікна. Я щиро бажала, щоб воно виявилось  твердим й незручним. Інакше нізащо не пробачу собі, що віддала цьому огидному хлопцеві місце біля вікна.

Поки мій сусід-братик-містер Досконалість спав, я встигла прийняти душ, підготувати потрібні документи й намалювати на красивому аркуші таблицю з правилами кімнати, записуючи туди усе, про що ми домовились учора. Варто прикріпити цю інформацію на видне місце, щоб дехто натикався на неї, якщо раптом забуде.

Цей дурень справив жахливе переш враження. Але я все ще переконана, що ми зможемо ужитись. Просто потрібно не діставати одне одного.

Навшпиньках підходжу до вікна. Доводиться обережно нахилитись над  ліжком, аби розсунути штори та впустити до кімнати промені. Сонячний зайчик заскочив Віктору прямо на ніс і хлопець невдоволено скривив обличчя.

- Обов’язково було це робити? – пробурчав він сонним голосом.

- Не любиш сонячну погоду? – запитую.

- Ненавиджу, - скаржиться, заглядаючи у свій телефон.

- Тоді так, обов’язково, – усміхаюся сама собі.

- Жах, я запізнююсь, - він раптом підривається з ліжка, немов навіжений, загрібає з шафи якийсь одяг і вибігає з кімнати.

В когось ранок почався з проблем.

Задоволено мружусь сонечку. Знаходжу на своїй поличці спортивні штани, що зовсім не підійдуть для жаркої погоди, проте іншого вибору немає. Я завжди ношу лише штани, бо у спідницях не зручно, а короткі шорти не сховають… Те, що ніхто не повинен бачити. Проводжу кінчиками пальців по швах на правому стегні й знову занурююсь у спогади того жахливого дня. Напевно цей шрам ніколи не дасть забути минулого.

Швидко одягаюсь, закручую частину волосся у бублик, а частину залишаю розпущеним, щоб прикрити великі вуха. І без аксесуарів обійтись не можу. Надягаю браслетик  і нові окуляри, які купила в дорозі, на якійсь заправці.

На кухні мене чекає апетитний омлет та деяка жахлива інформація. Спочатку виявилось, що Віктор не любить помідори, як і я. Як таке можливо? Ще одна схожість і я подумаю, що нас розділили в пологовому будинку. Хоча цього теж не може бути, Віктору ж 21 рік, а мені лише 18. Тоді доведеться повірити, що наших батьків звела доля.

По-друге, мого братика називають прізвиськом Тор. Це радше сміховинна новина, але я все-таки надам їй статус жахливої, бо так звати одного з моїх улюблених персонажів кінострічки Марвел.

 По-третє, у мами суперважлива зустріч з клієнтами, тому в університет мене відвезе Роман.Ну добре, що не містер Досконалість. На відміну від свого батька у цього хвалька ще жодного плюса на вагах.

Мама поцілувала мене в ніс, перш ніж піти. Ще трохи довелось почекати, поки Роман дасть Малюкові ліки, а потім ми нарешті вирушили.

В машині я одразу одягнула навушники, відкрито демонструючи, що не маю ніякого бажання говорити з вітчимом. Зона з однаковісінькими будиночками скоро закінчилась, натомість почались багатоповерхівки та багато-багато торгових центрів, лавок і розважальних шоу. Я трохи засмутилась, бо серед всього того різноманіття магазинчиків не помітила ні одного свічкового. Можливо я неуважно дивилась і Роман з радістю підкаже де знайти щось подібне. Краще запитати дорогою назад і не псувати прекрасну тишу.

Університет виявився за сорок хвилин їзди від дому. Не зовсім те, на що я сподівалась. Авто зупинилось біля величезної споруди.  На вигляд нічим не відрізняється від мого старого універу. Хіба що тут два корпуси, розташовані через дорогу один навпроти одного. А ще у ньому більше поверхів. Дев’ять чи… Десять? Сонце засліплює очі, не можу нормально порахувати.

Роман пропонує свою допомогу, та  я ввічливо відмовляюсь і йду у потрібний корпус. Тиждень тому мене додали у групу мого потоку, тож я встигла розпитати, де що шукати.

Як тільки заходжу до середини, мене вражає атмосфера. Великі люстри, дзеркала до стелі й бежеві кольори. По центру стоїть статуя відомого історичного діяча, з обох боків від нього сходи. Скляний дах оточений рамкою зі скульптурами, та він настільки високий, що не можу роздивитись, що то за створіння. Хол виглядає казково.

Підіймаюсь на 3 поверх і йду вздовж стін, розписаних цікавим орнаментом. Нарешті завертаю на ширший коридор. Вздовж вікон стоять лавки, які зовсім не вписуються в стиль і псують враження. На одній з них, біля кавового автомата, сидять дві дівчинки та щось жваво обговорюють. Що вони тут забули у вихідний день?

Проходжу повз, розглядаючи їх. У однієї дивно пофарбоване волосся (одна половина чорна, а друга біла), пірсинг, довгі стрілки на очах. Одягнена вона в широкі брюки та чоловічу білу сорочку. Я ніколи такого по своїй волі не одягнула б, але вона виглядає дуже красиво в цьому образі. У іншої дівчини просто білявий, хвилястий хвостик і блакитні очі, набагато світліші ніж в мене. Мінімальний макіяж. Ловлю себе на думці, що так в моїй уяві виглядають янголи.

Доходжу до останнього по коридору кабінету під номером  367, дивлюсь у телефон –  потрібен кабінет 368. Що за маячня?  Базікання дівчат за спиною, ще більше збиває з думок. Роблю оберт навколо себе, сама не знаю, що шукаючи, чи то потаємні двері, чи то вказівний знак. Та знаходжу лише своєю ногою відро з водою і боляче падаю.

Чорт! Це що прокляте місто? Я завжди уважна. Як можна було не помітити це чортове відро? Тепер на підлозі розтікається мильна вода. Це навіть не перший день навчання, а я вже осоромилась перед дівчатами.

- Ти в порядку? – підбігає до мене одна з них, та, що на янгола схожа. Низенька, в сукні з квіточками.

- Так, - сама підводжусь, ігноруючи її протягнуту руку.

Мої штани тепер мокрі ззаду. За що мені цей жах?