Розділ 1, 2/2

Віка

Те, що в будинку ремонт, помітно одразу. Передпокій поки пустий, на підлозі застелена плівка, а одна стіна подерта. Прямую далі по коридору, він теж ще не закінчений. З найближчої кімнати лунає голос, тепер  йду туди, не вагаючись. Нарешті хоч одна кімната повністю готова. Усе в бежевих тонах, як любить мама. Сама вона розкладає свої круті штуки для випічки, на яких я не знаюсь, по шухлядках. Поряд з нею стоїть чоловік. Я бачила його фото, тож не складно здогадатись, що це мій вітчим. Коротко стрижений з накачаними м’язами та щетиною. Зважаючи на мій ріст, він не здаватиметься надто високим. Але в порівняні з мініатюрною мамою, він величезний.

- Привіт, – тихо промовляю й обоє повертаються.

- Вікусь, я не чула, як ти ввійшла, - мама рукою запрошує підійти ближче.

Чоловік широко усміхається.

- Мене звуть Роман Глібович.

- Я Віка. Приємно познайомитись. – неохоче натягую посмішку – Я можу звертатись до вас на ім’я, без цих дурнуватих офіціальностей?

 Мама враз рожевіє і закочує очі.

- Вибач, вона у мене занадто прямолінійна.

- Припини, Злато, - здається Романа моє прохання зовсім не збентежило,  – Я не проти. Якщо Вікторії так комфортніше, чому ні?

Плюсик на ваги мого ставлення до нього. Перше враження чудове. Але я все одно не надто приязно налаштована.  

Дуже кортить розповісти мамі про монстра і його хазяїна, але не при Романові. Не знаходжу ліпшого варіанту, як висловити враження від прекрасної тераси зеленого будиночка. Паралельно наливаю собі склянку води, бо у роті залишився надто солодкий присмак. Більше не купуватиму жуйки цього виробника.

- Зараз ремонт в одній зі спалень, передпокої та коридорі. Решта кімнат готові. Будівельники приїжджають чотири дні на тиждень. – Роман розповідає мені деталі ремонту. -  Мій син має скоро повернутись і ви зможете домовитись, де чиї речі будуть лежати.

 - Гаразд, почекаємо… - я присідаю на стілець, набираю повний рот води та бавлюсь нею, ганяючи язиком то до лівої, то до правої щоки.

Через декілька хвилин вхідні двері грюкають і я уже налаштовуюсь ставити плюси й мінуси зведеному брату. Сподіваюсь, він буде таким же ввічливим, як його батько.

- Я вдома!

Обертаюсь на голос і всю воду випльовую в склянку, що встигла вчасно підставити. Ні! Не може бути! Відколи я стала настільки везучою? Переді мною стоїть містер Досконалість, власною персоною. Це одразу величезний жирний мінус. Він досі в сонячних окулярах, тому я не впевнена, куди саме направлений його погляд.

- Нарешті ви зустрілись! – мама найбільше радіє усьому, що відбувається. – Знайомтесь, Віктор – це Віка, Вікусь – це Віктор. Правда чудово? Ви, як близнюки. Ще й вчитесь на одному факультеті.

Першого разу я не звернула уваги на його ім’я, але тепер, усвідомлюю, що воно співзвучне з моїм, а ще обоє вчимось на факультеті дизайну. Від однієї думки, що ми схожі бодай у чомусь, починає нудити. Хлопець знімає окуляри і я помічаю ще дещо жахливе. Його очі сині, як і мої. Тепер ще засідає в думках, що у нас обох темне волосся.

- Жах, - промовляємо ми з Віктором одночасно.

Чому він сказав, те, що я говорю у кожній ситуації? Чому?Він не може часто використовувати це слово. Ми не можемо бути схожими ще й у цьому!

Ситуація значно погіршується, коли на кухню заходить пес. Мама ошелешено  дивиться то на мене, то на монстра. А далі починається обговорення. Роман забув сказати, що пес буде жити з нами, а мама забула попередити, що у мене фобія собак. «Братик» тим часом запевняє, що Малюк дуже слухняний і не кусається.

Не тямлю себе від щастя, коли нам пропонують нарешті піти розкладати свої речі. Першою забігаю на другий поверх до кімнати й роздивляюсь усе. Кімната дуже світла і затишна. Біля столу вже стоять коробки з моїми речами. Ліжко біля вікна одразу привертає увагу, проте не встигаю я й кроку зробити, як Віктор всідається на нього.

- Гей, це моє ліжко! – складаю руки на грудях і сердито тупцяю ногою.

- На ньому не написано, - хлопець мружить очі та широко усміхається, нагадуючи якусь лисицю, про яку я читала нещодавно. Вилетіла з голови назва. Не важливо. – Я першим його обрав. Проте так і бути, дозволяю  розкласти свої речі першою, де захочеш.

- Який ви щедрий, Ваша Величність! – церемонно кланяюсь.

Поглядом знаходжу мій рюкзак серед коробок і хапаю його, щоб знайти якийсь аркуш. Швидко чиркаю напис та протягую папірець хлопцю.

- «Правила кімнати. Ніяких собак!» Це ще що таке? – Віктор дивиться на мене зачудовано.

- Перше правило. Решту допишу пізніше.

- Де по-твоєму має спати Малюк? В коридорі, на холодній підлозі?

- Мені все одно де буде спати цей монстр, головне, щоб не у цій кімнаті.

- Думаєш, я справді буду слухати тебе? – хлопець зім'яв мій аркуш і кинув на підлогу.

- Думаю, ти слухатимеш свого батька, а він буде на моєму боці. Адже він намагатиметься побудувати зі мною хороші відносини, тому йому важливий мій комфорт, чи не так?

Віктор зітхає роздратовано, очевидно розуміючи, що я права.

- Ти сказала решту допишеш, тобто будуть ще якісь дурнуваті правила?

 - Не торкатись до моїх речей. Особливо, - підходжу до коробок і витягаю звідти свічку, котру сама робила на майстер-класі. – цю свічку. Не торкайся її ні в якому разі. Навіть під дулом пістолета.

- Добре, я теж маю правило. Навіть не дихати поруч з тією вазою – він махає рукою на чималеньку вазу декоративного розпису, яку я зовсім не помітила, коли зайшла. Напевно, тому що такі речі зовсім не цікаві.

- Не знала, що хлопці цікавляться вазами. - Знизую плечима.

- Не твоя справа, чим я цікавлюсь. Вона цінна для мене на стільки ж, наскільки для тебе твоя свічка. Ясно?

- Добре-добре, - підіймаю обидві руки до гори, в знак примирення. – Я зрозуміла. Вазу не чіпати.

- Якщо знадобиться допомога, звертайся, - він раптом вмикає хорошенького хлопчика.