Розділ 1, 1/2

Віка

Я б могла пробачити мамі її необдуманий вчинок, якби побачила розкішний триповерховий будинок оточений двометровою кам’яною стіною, з басейном на даху та садом розміром в один гектар. Ще одним важливим пунктиком був інтер’єр всередині, оскільки це моя спеціальність. Також будинок повинен знаходитись недалеко від університету, адже їздити кожного ранку за тридев’ять земель таке собі задоволення. І звичайно бажана наявність свічкового магазину поблизу – так я зможу часто поповнювати свою колекцію.

Яким же було розчарування, коли наш автомобіль зупинився біля невеличкого двоповерхового дому жовтого кольору. Ніяких садів тут не було, лише приблизно 40 соток пустої місцини навколо будинку за зовсім класичним парканом. Це навіть не половина моїх сподівань. Жах, одним словом!

Це напевно тимчасова зупинка. Сиджу у машині, сподіваючись, що зараз ми поїдемо далі. Матуся заглушає мотор, а я все ще сиджу й чекаю. Вона відстібає пасок безпеки – я сиджу й чекаю. І тільки, коли чую «Вікусь, глянь, як тут чудово!», усі надії розбиваються вщент. Нічого не залишається, як вийти з авто і байдуже відповісти «Дуже чудово, мам».

- Ну чого ти так губи надула? Хороший будиночок. Он там, - вона показує на пусту ділянку збоку будівлі, - можна посадити деревця для невеличкого саду, а там, - махає рукою в іншу сторону, - чудово впишеться альтанка. Але це вже після ремонту. – запізно мама помічає, що бовкнула зайвого.

- Я правильно почула – після ремонту? В цьому будинку незакінчений ремонт?

Ця жінка чудово знає, як я ненавиджу, коли шумно і добре знала, що я нізащо у світі не погоджусь переїхати в будинок, де ведеться ремонт.

- Тільки не злись, донечко. Спробуймо знайти плюси. По-перше, ти зможеш обрати дизайн інтер’єру для своєї кімнати. По-друге…

Вона не змогла більше нічого придумати й зависла з відкритим ротом на декілька секунд.  Розуміючи, що більше ні переваг, ні виправдань не буде, я запитала, про що ще мене не попередили. Краще одразу знати, до чого готуватись. Може тут ще ванни немає або повно павуків, котрих я терпіти не можу?

- Є дещо. Оскільки тут ремонт… - мама замовкає на декілька секунд, часто кліпає.

Її щічки рожевіють, як буває, коли вона боїться говорити. Що ж там таке?

- Не всі кімнати готові, тож ти будеш жити в одній кімнаті зі своїм зведеним братом, поки його квартира не буде в порядку, - нарешті вона наважується сказати.

 Якби це був хтось інший, я б не стрималась. Проте це моя матуся – єдина людина, яка в курсі, що я все-таки проплакала цілий день після розриву з Льошею. Але й зовсім змовчати не можу.

- Ти водиш мене до психологів і змушуєш читати дурнуваті статті. Та як я можу довіряти людям, якщо навіть ти обманюєш мене? Немає значення, що це лише приховані деталі переїзду. Наступного разу кажи все одразу.

- Обіцяю, - вона прибирає з обличчя темні пасма свого волосся і всміхається.

Напевно, колір волосся – єдине, чим я на неї схожа. В усьому іншому ми кардинально відрізняємось. Особливо, якщо говорити про характери.

- Я ще не готова знайомитись з твоїм кавалером. - зізнаюсь, - Піду прогуляюсь вуличкою.

Мама кидає мені навздогін, щоб я не затримувалась довго. Скоро стемніє.

Мені й не потрібно довго. Двадцяти хвилин вистачить аби прочистити думки й змиритись з незмінним. Жити зі зведеним братом в одній кімнаті. Звучить трохи лячно, та насправді нічого смертельного тут немає. Я зовсім не сором'язлива, це не буде приносити мені дискомфорту. Товаришувати й проводити з ним час не обов’язково. Думаю ми зможемо вжитись, тим більше це лише на час ремонту. Кілька тижнів чи місяць.

Спочатку повільно прогулююсь вздовж схожих різнокольорових будиночків, надуваючи з кожним наступним разом все більшу бульбашку жуйкою. Як майбутньому дизайнеру інтер’єру мені кортить заглянути у кожен, але оскільки це неможливо, я оцінюю подвір’я. У деяких дуже тісно і напхано всього на купу. Але наприклад у зеленому будиночку дуже красива засклена тераса. Я навіть трішки піднялась на кінчики пальців, аби краще роздивитись(паркан заважав), та вчасно схаменулась і швиденько пішла далі.

В далечині виднівся ліс. Я з розпачем зітхнула, бо тепер ми ходитимемо по гриби частіше.

Вже настав час повертатись, жуйка втратила свій кавуновий смак і мені конче необхідно взяти нову. Неквапливо перебираю ногами. Думки з піднесених від розглядання нової місцини переходять у нудні буденні, про навчання та розкладання речей. Співи пташок та сміх дітей, що долинає з якогось будинку, переносять в село до бабусі з дідусем. Здається, тут не погано. Краще ніж шум міста. Набагато. Стає так спокійно…

Раптом лунає гавкіт. Весь спокій кудись зникає. Серце починає калатати, я в паніці озираюсь, шукаючи поглядом когось, хто міг би видати той кошмарний звук. Я змалку боюся собак. Дуже-дуже боюсь. В полі зору з’являється він… Величезний чорний, немов уособлення самого диявола, алабай. Він біжить прямо на мене, його очі, ніби наповнені жаданням моєї крові. Єдине, що встигаю, підняти палицю з землі та замахнутись на пса саме тоді, коли він наблизився. Схоже це його ще більш розізлило, бо він почав гарчати й підходити ближче. В очах усе розпливається. Кричу і махаю палицею перед собою, раптом влучу.

Не помітила, коли поряд опинився хлопець й, схопивши за ошийник, відтягнув диявола геть від мене. Пес заскавчав, а незнайомець глянув з докором.

- Ти що ненормальна?

Офігіти! Якесь чудернацьке чудище ледь мене не з’їло, і я ще й ненормальна? Серце досі калатає, мов навіжене, а рука стискає міцно палицю.

- Зла дівчина вдарила тебе, - незнайомець чухає алабая за вухом, - Ну-ну, спокійно малюче.

Не стримую іронічну усмішку. Досить дивна кличка для такого монстра. Роздивляюсь хлопця, поки він сюсюкається зі своїм диявольським малюком. Кудряве чорне волосся, сонячні окуляри та годинник на руці(дорогий напевно) – перше що впадає в очі.