Епілог. "Початок 2021 р. Сонячні промені крізь хмари"

Батько повернувся додому  з лікарні. Вже вкотре. Зникнення Влади підірвало  його здоров'я.Ніна раділа, що тато вже вдома, бо бачила: поки хворів, мама зовсім занепала духом. Зате коли повернувся додому, розквітла. Ніна любувалася своїми батьками. Не пам'ятала, щоб вони сварилися. Стільки років разом. Ось як виглядає справжнє кохання!

Батько одразу взявся на дворі щось лагодити. Скільки не сперечалися з ним − і Ніна, і матір її, і Віталіна, що підмовляла маленьку доню говорити дідусеві: "Лиси. Ню!" − Він не слухав нікого.

− Дівчатка мої любі! Не хвилюйтеся, я без праці хворію, а з працею здоровшаю. Я так живу. Поки в лікарні лежав, то з нудьги ледь не помер, а не від хвороби.

Усміхався малій онуці, що крутилася біля нього, вишукуючи нові для себе іграшки. Якась тоненька гілочка здалася дитині дуже цікавою річчю.

Дали собі на спокій. Ніна спішила до роботи. Віталіна вступила в училище,  то щодня, крім субот та неділь,  їздила в райцентр на заняття.

Ріка життя цієї родини текла тепер місциною, у якій не було порогів, круч, обривів, тому й не збурювалася, не каламутилася вода у ній. Лиш смак тої води  гіркуватим присмаком вдався для Ніниної родини. І з цим неможливо було щось вдіяти.

Пори року змінювали одна одну, весну перехоплювало літо, а я його − руда розбійниця−осінь. Зима, що крала в осені маєтки – стала найгіршою порою року для Ніни. Холодна, таємнича убивця надій, злодійка. Вкрала спокій і не збиралась повертати.

І ось знову весна. Початок березня. Кілька днів відпустки Ніна використала, щоб привести до ладу сад.

Від ранку першого дня відпустки  громадила впріле з осені листя. Не встигла то зробити восени. Віталіна на науці, а маленька Влада щодня допомагала завзято улюлбеній бабусі. Іграшковими грабельками згрібала листочки у невеличкі купки і щебетала без упину своєю, тільки їй до кінця зрозумілою, мовою. Ніна вловлювала лиш окремі слова. Усміхалася зачудовано, спостерігаючи за маленькою Владою. Здавалося, що бачила перед собою маленьку зовсім свою старшу доню − Владу. Кольнуло серце.

Дмитра Олексійовича зустрічала часто в новинах. Боровся за мир. Кричав про чесність у веденні бізнесу з трибун Верховної ради, про боротьбу з корупцією. Гірко було на душі жінці. Досі вважала його убивцею. Два життя згубив. І хоч би що. Ніхто й пальцем його не вчепив. А скільки таких як він. Що не рахуються з простим людом.

Знову взялася за роботу. Серце потроху відпускало. Почула, як Дружок на подвір'ї зайшовся від гавкоту. Батьків голос заспокоював його. Хтось певно до батька навідався. Любили односельці підкинути йому роботу, бо ж майстер на всі руки. Ніхто  з них не зважав, що чоловік тільки з лікарні.

Розсердилася. Хотіла було піти на подвір'я і спровадити гостя. Та не встигла. Батько сам прийшов до неї у садок.

− Доню, там до тебе якась жінка прийшла. 

− До мене? − Ніна оторопіло дивилася на батька. Гадала, хто б міг бути. Може Наталка? Але її батько знає.

Попросила батька пригледіти за Владою, а сама хутко подалася до воріт.

Відчинила хвіртку і побачила перед собою Лесю. Богданову матір. Серце знову кольнуло. Вхопилася рукою за шию, бо здавалося, що її хтось душив.

− Лесю, щось сталося? Їх знайшли? − сльози вийшли на очі. Відповіді боялася. Бо найбільше боялася втратити надію, що жевріла глибоко в душі. Та надія переконувала її, що поки Владу з Богданом не знайшли, то вони можуть бути  живі.

Леся засміялася дивно. Аж тепер Ніна зауважила блаженний усміх на обличчя гості. Зауважила недбалу, не зовсім чисту одіж. Майнув здогад, що та не сповна розуму.

− Я тобі щось покажу. І не дивися на мене так. Зі мною все добре. То я просто з дому до тебе, не мала часу на перевдяганку. Жінка потягнулася рукою до кишені куртки.

Ніна насторожено спостерігала за нею. Не йняла віри її словам й очікувала що та щось вчинить лихе. Та Леся з кишені витягла звичайний паперовий невеличкий конверт.

− На ось. Поглянь.

Ніна  простягнула руку, вхопила конверт. Під пальцями почула, що він дуже тонкий, але всередині щось є. Зазирнула і витягла з нього кольорову світлину. Сльози затопили очі, коли дивилася на зображення що на знімку. Там двоє стояли біля широкого дерева з розлогим важким віттям, похиленим  донизу. Знала, хто це. Богдана одразу впізнала. Дарма, що волосся світле. Стояв, усміхався і пильно дивився на камеру, а справа від нього темноволоса дівчина. Ніна  піднесла світлину ближче до очей і ахнула. То ж її Влада. Тільки волосся перефарбувала. Жінка відірвала очі від споглядання світлини і перевела погляд на Лесю. Не розуміла, звідки та фотографія. Може давно колись фотографувалися?

− Ти на звороті глянь, − Леся й далі щасливо усміхалася.

Повільно повернула фотографію:

"Мамо, не хвилюйся, зі мною все гаразд! Я щасливий. Не шукай мене. Колись обов'язково зустрінемось!"

Богдан! Богдан нарешті дав про себе знати. І про Владу теж повідомив. − Він з нею? Вони разом? − Ніна заплакала, вхопила в обійми Лесю і ридала, звільняючи  себе від важкої ноші, котра не давала душі розігнутися всі ці роки.

Влада жива!

Боліло лиш, що певно не могла їй пробачити, тому й не писала. Але хіба ж то зараз було важливо. Її дитина жива, і у неї все добре. Ось що важливо!