Розділ 11. "Дві весни після страшного 2018 р. Життя продовжується"

Сонечко пробралося крізь густі крони яблунь і завзялося плести з проміння мереживні візерунки на траві. Вітерець спроквола ворушив листям дерев. Навіть йому було спекотно від сонця. Лінувався  швидко бігти. В садку в такі години — найкраще. Ніна знала про це з дитинства тому  в обідню пору  не втікала у хату. Брала верету (1) й чимчикувала у садок. Там розстеляла її на траві під найгустішим гіллям та лягала відпочити. 

Ніна тішилася, що її робоча  відпустка припала на такі погожі дні. І хоч удома роботи непочатий край, та зате й відпочинок, навіть такий короткий, лиш поки не спаде спека, набагато солодший. Жінка не любила довго відпочивати. За працею трохи забувалося лихо. Лиш без діла тиняючись, згадувала все, що відбулося за останніх кілька років. Ті  страшні спогади зупиняли її життя. Довго потім намагалася  штовхнути те життя знову  вперед і кожного разу то важче їй вдавалося. Ніколи не погодиться з висловом, що час лікує рани. Її не лікувалися. Тільки ледь затягувалися. До чергових спогадів.  

Ніна лежала на картатій вереті, спостерігаючи ліниву гру вітру в яблуневому листі. Заклала руки за голову, в зубах тонка травинка. Смак трав'яного соку любила з дитинства і зараз відчувала себе дитиною. Дарма, що передчасно посивіла, зістарілася не на свої роки. Саме зараз то була дитина, яка любила сік з травинки.

 — А де наша бабуся? Ану нумо! Пішли її шукати, — з-за рогу хати вигулькнуло двоє. У садок швидко  дибцяла дівчинка у рожевому платтячку.  Її за руку вела пишногруда, повнява дівчина чи жінка. 

— Ой Віталіно, доню не можете з Владусею без бабусі? Так, сонечко? — Ніна підвелася трохи, оперлася на лікті, усміхнулась щиро дитині. Та відпустила мамину руку й чимдуж побігла травичкою до Ніни.

— Бабка, бабка! — впала Ніні на руки. Ніна взялася обціловувати дитину, від чого та пищала й реготала, викручувалася з Ніниних рук намагаючись сховатися  за маленькими долоньками. 

— Помалу, щоб не впала, —  Віталіна підійшла, присіла на  верету, поряд з мамою. 

— Фух! Ну сьогодні й спека! Не можу дихати. А тій малій дзизі хоч би що. Бігає по подвір'ї так, що я, за нею ганяючи, вже сто раз упріла. 

— Ти так маму замучила? Так? Ось я тобі зараз покажу, — Ніна вхопила дівчатко в обійми міцніше і легенько полоскотала. Дівча зареготало ще дужче. Дитині бабусина гра страшенно подобалася.

— Ти вже  їдеш до діда в лікарню? — Ніна нарешті відпустила дівчинку, всілася зручніше на вереті сама, а тоді всадовила малу собі на коліна. Дитині такий хід подій зовсім не сподобався. Закомизилася, готова протестувати і відновити гру. 

— Зачекай, Владусю, — Ніна поцілувала дитячу маківку в ореолі світлого волосся, — Зараз пограємося. Віталінко, я там сумку дідусеві зготувала, забереш. Бабусю відмов, щоб не їхала. Спека страшна. Ти  пішки до автобуса чи таксі візьмеш?

Віталіна знітилася. Почервоніла, але без відповіді Ніну не залишила.

— Та мене Петя відвезе. Він їде в райцентр.

Ніна бачила Віталінину  зніченість. Усміхнулася.

— Це котрий Петя? Івахненко? Той, що з армії недавно прийшов?

— Угу, — Віталіна почервоніла ще дужче,  відвернулася, ховаючи від матері рум’янець. 

—  Хороший хлопець і батьки у нього хороші. Не дивися, що не багаті. Сама знаєш, що в багатстві щастя мало. 

Ніна сказала це й відчула, що їй  раптово стало зле. Спогади, спогади, спогади...

***

— Мамо, я завтра додому приїду. Передай Дмитру Олексійовичу, щоб зустрів мене на автобусній зупинці. Автобус приїде о сьомій вечора.

Ніна не розуміла, що у Влади сталося. Чого раптово так виник Дмитро? Після розмови з Лесею й місяця ще немає. Невже Богдан і справді матір послухав? Відмовився від Влади. Який же він покидьок! Ось яке воно, його кохання! Перші труднощі й  без боротьби — в кущі! Не знала, як хлопець мав боротися, але його відмова від рідної Ніниної доньки принижувала Ніну. 

Жінка, сидячи на канапі,  дивилася на потемнілий екран мобільного і не знала, що має після Владиного повідомлення робити. Нарешті у телефонному списку номерів  знайшла номер Дмитра Олексійовича. Гудки  виклику тривали недовго.

— Слухаю, Ніночко!

Улесливий голос чоловіка Ніні не сподобався. Було в ньому щось хижацьке. Тим більше, що після вечері з ним, а потім Лесиної розповіді, Ніна бачила його зовсім в іншому світлі.

— Дмитре Олексійовичу, мені Влада тільки но дзвонила.

— Так? І що у неї трапилося? — голос у трубці перестав бути улесливим. Чоловік напружився.

— Не знаю, що сталося. Це дивно, але вона просила, щоб ви її завтра зустріли на автобусній зупинці за селом. Вона приїде о сьомій вечора.

— Чудово! Просто чудово! — голос у трубці повеселішав. Дмитро Олексійович зрадів і Ніна прекрасно  розуміла чому. Надіявся, діяв і вийшло так, як хотів саме він.

 — Я її зустріну. Сам до неї зараз зателефоную, уточню що й до чого.

Знову  телефоні гудки. Зв'язок розірвано.

***

За п'ятсот  з гаком кілометрів від Ніни, у кишені дівочої куртки зателенькав мобільний.