Розділ 10. "Початок грудня 2018 р. Несподіваний візит №2"

Грудень приніс із собою легкого морозцю. Влада зранку бігла на зупинку змерзлими, але поки сухими, без натяку на сніг,  тротуарами. Як і завжди, майже запізнювалася на роботу.

Тепер вставати та збиратися до праці  стало ще важче. Ночі підряд після того, як відпрацьовувала свою зміну, готувалася до сесії. На роботі  не надто повчиш. Хіба в обідню перерву та й то не довго. Однак не нарікала.

Тішилася своїм маленьким перемогам, яким завдячувала Богдану. Курси завершила. І хай часу поки, щоб шукати клієнтів або хоча б  вчитися на власних нігтях чи пластикових кліпсах,  не було, однак  папірець, гордо іменований свідоцтвом про завершення навчання, милував їй око. З цього приводу з Богданом навіть влаштували маленьке сімейне святкування. Він неймовірно пишався своєю заповзятою Владою. 

Це вже вдруге вона досягла чогось у житті. Сама і для себе. Та найбільшим досягненням у житті Влада вважала Богдана. Закохувалася в нього щодня все більше і більше.  Він так легко умів захистити її від негативу, підтримати, дати пораду. Він здавався набагато старшим за неї, досвідченішим, хоч і були однолітками. Він був мудрим.  Дарма десь писали, що хлопці набираються розуму повільніше за дівчат. Неправда.  Влада знала, що Богдан таким не був. 

Дівчина розважливе Богданове ставлення до життя копіювала, приміряла до себе. Вона тішилась, що вчиться бути мудрою. Хотіла для Богдана стати такою ж опорою, якою він став для неї.  Бути сильною, важливою для нього,  вміти прийняти рішення.

Так, хлопець завжди міг розв'язати проблему, свою чи її, сам. Але тоді для чого йому така супутниця по життю як Влада? 

Дівчина справедливо вважала, що не можна тільки чекати від Богдана дій. Самій теж потрібно діяти. І Влада діяла. Можливо й непомітно, але завжди вчасно.  Готувала сніданки на двох, хоч тілом ще спала і найменше хотілося зранку саме їсти. Приймала з щирою вдячністю його вечері, чи поміч у побуті. Завжди радісно дякувала. Кожній дрібниці, яку Богдан для неї робив. Не тому, що так потрібно, а тому що насправді  її захоплювала Богданова уважність до неї. Не було його забагато, було саме в міру, щоб ось так щодня ще сильніше кохати. І бачила, що Богдан відчував те ж саме й до неї. Бо так у сім'ї мало бути. Не так, як  було у  її матері з батьком. Богдан був її сім'єю, яку лиш намріяти могла. 

***

Одного похмурого вечора, на початку грудня, нарешті  випав сніг. Несміливо так. Запорошив собою тротуари,  й  одразу ж топився під підошвами перехожих. Вперше після стількох років Влада зустріла зиму на рідній землі. Поверталася того вечора з роботи. Вискочила з тролейбуса недалеко від дому і надовго спинилася, милувалася сніжинками, що тихо кружляли у світлі ліхтарів. Така проста краса захоплювала дух. Щастя переповнювало дівчину. Весь світ зараз здавався їй дивовижною казкою.

Забула, що її турбувало останнім часом, хоч ще тільки годину тому, на роботі, не знаходила приводу для веселощів. Після останнього Богданового приїзду від матері Влада  помітила, що  з коханим  щось коїться.  Не хотіла відкрито лізти з питаннями. Якщо потрібно, то розкаже сам, але хвилювалася неймовірно. Кожного дня загалом наче все було так, як  і завжди. Однак, погляд Богданів видавався якимсь не таким. Владі іноді ввижалося, що він, коли дивиться на неї, хоче плакати. Одного разу не витримала:

一 Богданчику,  у тебе все гаразд? 

Він швидко закивав головою: 

一 Так, Владусю. В мене все чудово. У нас з тобою все-все чудово. 

Те, як швидко відповів, як ще швидше відвів погляд, Владу збентежило. Невже, бреше? 

一 Ти дивний якийсь останнім часом. Вдома, з мамою все добре?

Владусю, ходи сюди, 一 потягнув її до себе, всадовив на коліна і міцно обійняв, 一 Все добре. Кажу ж. І вдома, з мамою, теж все гаразд.

Поцілував у волосся. Влада притулилася до нього й замовкла. Набиралася спокою від його близькості, від улюбленого запаху. Звичайно, що все добре. Їй просто здавалося. Просто ще й досі не вірила, що їхньому з Богданом щастю нічого не загрожувало. 

Розмова з Богданом згадалася чомусь у день, коли випав цей перший грудневий сніг.  Зачарував Владу і заспокоїв. Вважала це знаком, що й справді все  добре. 

Двері квартири відчинила, складаючи в голові плани на вечір.  Щось смачненьке зготувати намірилася. Богдан повинен був затриматися на роботі. Ще зранку про це попереджав. Хотіла його потішити смачною вечерею. А потім сяде за навчання.

Через тиждень - перша сесія. Для заочників вже кілька тижнів йшло начитування лекцій, та Влада не хотіла втрачати роботу,  тому інститут не відвідувала. Вчила усе вдома і сильно хвилювалася, щоб на сесії не завалили. Платити за здачу заліків не мала коштів.

Вони з Богданом  намагалися економити. Збирали гроші на  важливе для них обох. Умовилися, що то буде їхнє власне  житло. Підрахунки провели  і виходило, що за кілька років могли придбати хай і невеличку та розміщену  не в дуже престижному районі, однокімнатну квартиру - студію. Менше ніж за місяць  одружаться. А для  сім'ї краще мати своє власне гніздечко. В орендованому не хотілося жити все життя.  Та ніде правди діти. Наразі зекономили не багато. Тому Влада вирішила, що ніяких подяк - хабарів нікому від неї не буде. Не той час. Хочеш, щоб світ став кращим, почни з себе. Так завжди казав їй Богдан. І вона беззаперечно з ним погоджувалася. Влада хотіла, щоб світ став кращим.