Розділ 5. "Початок осені 2018 р. Ну, як ти?"

Влада сиділа на кухні за столом і клацала завзято кнопками ноутбука. Відірвалася від такого заняття лиш тоді, як вухом вловила, що  шумно гримнули двері холодильника. Провела поглядом Віталіну, котра вже нагребла з холодильника їжі і, не заморочуючись з розігрівом, понесла харч у свою кімнату.

Зауважила про себе, що молодша сестра помітно набрала у вазі. Хмикнула. З таким харчуванням, то не дивно. Якщо їсти все підряд − інакшого не чекати. Дурна звичка − заїдати стрес. Ще й підліткове. Чотиринадцять − вік непередбачуваний. Віталіна зараз стала мало схожою на ту, якою була кілька років тому. Ну але хай звикає до того, що життя − не завжди зефір у шоколаді. Іноді воно мов черстві, плісняві сухарі.

Влада знову занурилася в інформативне море Інтернету. Зі вступом усе владналося. Дмитро Олексійович допоміг, як і обіцяв. Правда, вчитиметься Влада заочно. Не зовсім те, чого хотіла, але нехай хоч так. Тепер сиділа і вишукувала ще якісь курси. Можливо − перукарські? Однак ні. Давати лад чужому волоссю в той час, як і своє привести до ладу неспроможна, скоріш за все не вийде.

Пильно вдивлялася в екран ноутбука, вивчаючи пропозиції. Це ж можна ще влаштуватися кудись працювати, поки сесія для заочників почнеться. Знала, що Богдан під час навчання жив у гуртожитку, недалеко від інституту. То й собі хотіла переїхати в обласний центр, орендувати житло недалеко від Богданового гуртожитку. Ймовірність зустрічей з Богданом зростала в рази. Пошуки житла вела дуже активно, хоча поки теж безрезультатно. У необхідному місці ніхто квартири в оренду не здавав. Принаймні за такі гроші, за які Влада сподівалася наймати житло.

Про своє рішення покинути батьківський дім на період навчання Влада матері ще нічого не говорила. І Дмитру Олексійовичу теж. Вирішила, що скаже в останню мить. Перед самим своїм від'їздом. Дівчину ще мучила проблема з грошима. Їх у Влади попросту не було у такій кількості якої їй вистачило б для початку нового життя. Ще сподівалася здати власні прикраси у ломбард. Отриманих за них коштів і тих грошей, що Влада мала у заначці по її підрахунках мало вистачити на кілька місяців оренди. На їжу планувала заробити.

І думки не було просити гроші у Дмитра. Хоч дівчина прекрасно розуміла, що як тільки зробить це, то отримає квартиру−лакшері та солідну суму на рахунку. Однак підозрювала, що до цієї бочки меду додасться добряча ложка дьогтю. У вигляді сумісних ночей з Дмитром Олексійовичем. Він і так наполягав  на весіллі ще до кінця піврічного терміну для прийняття батькового спадку. Про рік скорботи й чути не хотів. Мовляв, повинен мати гарантії.

Мороз по шкірі пройшовся, вкриваючи ту сиротами від одного лиш припущення, що весілля вже відбулося. Краще подумати про щось інше.

Влада заплющила очі, згадуючи Богданове обличчя. Його здивування, коли випадково зустрілися кілька тижнів тому у кав'ярні.

Думалося їй, що зараз він ще гарніший, ніж колись. Змужнів. Як тільки не одружився до цієї пори? А може не хоче себе поневолювати? Може дівчат міняє, мов шкарпетки? Та ні. Це не для Богдана. І він впізнав її. Невже вона зовсім не змінилася. Цікаво, що про неї подумав? Чи не розчарувався?

Влада вже сердилась на себе, що в кав'ярню на зустріч з Дмитром Олексійовичем одягнулася аби як. Якби ж знала, що ця зустріч стане такою важливою...

Телефон, що валявся на столі, недалеко від ноутбука, теленькнув. Ще витаючи в приємних мріях, Влада ліниво потягнулася за ним, взяла до рук. Та одного погляду на екран було достатньо, щоб різко прогнати від себе лінь.

"Привіт! Вийдеш ввечері? Десята біля школи"

"Це він. Богдан. Не може бути ніякої помилки!" Влада вискочила з-за столу, заметалася по кухні. Охопило бентежне відчуття. Точно таке ж, як і колись. Кров розігналася по жилах  до шаленої швидкості, розбилася багрянцем на дівочому обличчі. Дівчина зиркнула на годинник. До десятої вечора ще купа часу.

"Як його згаяти? Чим себе зайняти? Звідки у нього мій номер телефону?"

Питання, мов субтитри у фільмі, з'являлися одні за одними й на жодне з них Влада навіть не намагалася дати відповідь.

Закрила ноутбук та помчала сходами вверх, у свою кімнату. Мами вдома нема, поїхала розважити тітку Наталку. Звичайно, що коли у матері все налагодилося, то можна милостиво вислухати горе інших ще й наче ненароком згадати, що от у неї все гаразд. Влада, що зранку ще бурчала на матір, тепер раділа, що її нема вдома.  В кімнаті закинула ноутбук на ліжко і метнулася до шафи. Перебирала одяг, приміряла те і се, та все їй виглядало не так.

"Може я дарма волосся обрізала? Я ж сподобалась Богдану маючи довгі коси. Навіщо, навіщо  обрізала?" − шафу з одягом поки залишила у спокої, стояла перед дзеркалом та чомусь вишукувала в собі ґандж. Коротке волосся стало лише початком істерики. За мить Влада знайшла у себе зайві кілограми на животі, дуже худі ноги, і надто бліду шкіру.

Зі стогоном вирішила, що нікуди не піде. Всілася на ліжко і втупилася поглядом у годинник. Через годинку, дві такого дармування часу побігла у ванну приймати душ та фарбуватися. Може й не піде, але все ж таки. А біля десятої вечора одягнута у джинси, темну футболку і кросівки, з джинсовою курткою у руках вискочила з будинку, перебігла подвір'я, і лиш зачинивши за собою хвіртку, полегшено видихнула та стишила хід. Йшла й усміхалася сама з себе. Втікала з дому так, наче ось-ось її застукає батько.

"Цікаво, ця звичка залишиться зі мною на усе життя, чи я нарешті її позбудуся і спокійно житиму?" − сумно зітхнула.