Розділ 4. "Останній місяць літа 2018р. Троє"

У найтемнішому куточку кав'ярні сиділа пара. Відвідувачі, що вже зі входу в кав'ярню оглядали зал у пошуку зручного для них столика, могли помітити в кутку вузенькі жіночі плечі, яких ледь торкалось світле, коротке, в хаотичній зачісці волосся. Дівчина чи жінка сиділа неприродно прямо. Видавалося, що схвильована, напружена. В розмові участі майже не брала. Час од часу знизувала плечима та шепотіла короткі фрази. Коли ж хто з відвідувачів вже підходив ближче, то бачив і чоловіка, що сидів напроти білявки. Худорлявий, темноволосий з ледь помітною сивиною на скронях. Хоч і зсутулений, та зовсім не скидався на жертву. З під лоба дивився на білявку і вів стиха розмову. Перед ним − маленьке горнятко, повне чорної кави. Мабуть, давно стояло, бо кава вже й не парувала.

Чоловік, схоже, тільки що зізнався білявці у почуттях. Недалеко від горнятка, ближче до дівочої руки − темно-синя маленька шкатулка. Пуста.

− Владо, зізнаюся тобі зараз ще у дечому. Ти не подумай, що я на старості літ зовсім здурів. Розумієш, коли вперше побачив тебе... Пам'ятаєш, в офісі твого батька? Ти мені душу вивернула. Аж дихати було боляче. Я тебе може тоді налякав своєю поведінкою. То вже зараз прошу за це вибачення. Тоді ж думав, що ти більш вільна у поглядах, ніж виявилось насправді. Підвів твій зовнішній вигляд. Прошу, не протився. Я не зроблю нічого поганого тобі. Ти жодного дня у своєму майбутньому житті не пошкодуєш про прийняте рішення. Я тобі обіцяю.

Дівчина крутила на пальці перстеника з блискучим камінцем. Той перстеник явно заважав їй, чи може так здавалося, а насправді ж − маніпуляції з каблучкою допомагали заспокоїтись.

Вислухала чоловіка, тоді тремтячим голосом прошепотіла:

− Дмитре Олексійовичу, якби не вмовляння моєї мами, мене б тут не було напевне. Я взагалі шокована вашою пропозицією. Не можу уявити вас своїм чоловіком. Та ви мені в батьки згодилися б! Скажіть, чому не можна просто допомагати нашій сім'ї, раз ми опинилися у такому становищі? В пам'ять про батька. Ви ж були його найкращим другом!

Від хвилювання Влада майже зірвалася на крик. Відвідувачі у кав'ярні підняли голови від горнят з кавою та почали позиркувати з цікавістю на дивну пару.

Дмитро Олексійович не знітився. Мовчав, правда, довго, та по якімось часі того мовчання обережно Владину долоню накрив своєю рукою і так само спокійно, дивлячись з під лоба, вимовив:

− А ти могла б відмовитись від того, про що мріяла, коли раптом тобі випала б нагода здійснити свою мрію? Я − не зміг. Бо ти − сенс мого життя. Знати, що ти могла б бути поруч, а я сам від цього відмовився, то вище моїх сил. Я слабкий духом, коли мова йде про тебе.

Влада слухала заворожено ті слова. Почуттів, особливо таких, як закоханість, до цього чоловіка не відчувала. Але й противним їй зараз не був. Ніхто й ніколи не казав дівчині того, що зараз так легко вилітало з уст Дмитра Олексійовича. Його слова підкуповували. Юне дівоче серце хотіло їх почути. Та все ж душа протестувала. Бо не можна ось так заміж, без любові.

Це все мама. Влада ніколи б не погодилась, та матері перечити, коли та на колінах стоїть і захлинається власними слізьми, не змогла. І Влада маму частково розуміла. У спадок батько, як виявилося, залишив сім'ї борги з шестизначними числами. Прийняття такої спадщини означало крах спокійного, ситого життя. Не дарма ж дідо з бабою по татові, як прознали, що спадщина не така, як вони собі мислили, аж бігом від спадку відмовились. Це хотіла зробити і Владина мама та Влада. За Віталіну мама теж вирішила відмовитись. Але ж як тут вчасно нагодився Дмитро Олексійович! Він спокійно запропонував допомогу. Однак не просто так. Виявилося, що Влада давно полонила його думки і якби він був її чоловіком, то уся Владина сім'я не відчула б жодних матеріальних незручностей.

Дівчина довго думала, як батько міг так вчинити? Як він примудрився залізти у такі величезні борги? Мало того, що заборгованість перед банками числилися на ньому, як на фізичній особі, так ще й виявилося, що усі його автозаправні станції, усі нафтосклади зареєстровані на підставних осіб. Його фірма навіть у засновниках ніде не числилася. Від податків утікав. Це все розповів мамі Дмитро Олексійович, коли вперше після смерті батька навідався до них додому. Дивно то було все, але що зробити ні Ніна, ні Влада не знали. Віталіну в рахунок ніхто не брав. Та вона і не вникала. Влада бачила, що з молодшою сестрою не все гаразд. Чи то на неї так смерть батькова подіяла, чи щось інше не давало їй спокою? Можливо, що й докопатися до істини старша сестра змогла б, якби її саму не придавили пропозицією Дмитра Олексійовича.

Заміж?

Влада спочатку не вірила. Сміялася, коли мама вмовляла хоча б поговорити з Дмитром Олексійовичем. Мовляв, він же, як людина - непоганий.

Потім стало не до сміху. Мама наполягала, кричала, плакала, казала, що ще декілька місяців і вони опиняться на вулиці. Якщо Влада про себе не піклується і готова бомжувати, то хай хоч про матір подумає і про молодшу сестру.

− Чому я маю нищити своє життя через вас? Чому? У мене його й так не було досі! То на вашу думку вже хай і не буде, чи що? − Влада протестувала з криками. Та матір не переконати. Надія на Дмитра Олексійовича, одне ім'я якого означало стабільність і спокійне, безбідне життя охопила її єство. Влада розуміла, що пропозиція Дмитра Олексійовича для пасивної все життя матері стала неймовірним подарунком долі. Шансом, використавши який, можна й далі пливти за течією, а хтось лузатиме усі проблеми, мов білка горішки. Результатом таких маминих вмовлянь і стала сьогоднішня зустріч з Дмитром Олексійовичем. Влада заспокоїлася, все обдумала й вирішила, що одна така зустріч їй точно не зашкодить. Однак раптова пропозиція заміжжя та зізнання в коханні вибили Владу зі слизької колії спокою. В голові крутилося питання: "Що робити?". Чоловікові вмовляння діяли на дівчину як гіпноз, не давали зосередитися, усе зважити.