Розділ 13. "Весна 2014 р. Перспективи та амбіції"

Розмова батька з Дмитром Олексійовичем тривала майже до обіду. Гість розповів,  що знайшов вигідного покупця  на нафтові склади. Ті, що Семенова компанія законсервувала ще кілька років тому. Завзято переконував Семена у тому, що кращої угоди на ті склади може й не трапитися. Тим паче, що потенційний покупець згоден на запропоновану Дмитром ціну без торгу. А ціна за той іржавий мотлох, як наголосив, і так в десять разів вища, ніж мала б бути. Тут вже Дмитрові знайомі, що займаються оцінкою майна, постаралися на славу.

Влада була впевнена, що ніколи не бачила батькового гостя раніше. Дмитра Олексійовича, мабуть, важко, та що там, неможливо було не помітити серед гостей у них вдома.

То видавалося, щонайменше, дивним. До їхнього будинку в селі зліталися не тільки батькові друзі, а й люди, ледь з ним знайомі. Останні, налагоджуючи потрібні зв’язки, не гребували нічим. Навіть тим, щоб долаючи ненависть до буржуазії, через годину після знайомства з Семеном, вдавано добродушно усміхатися і дивлячись «чесно» йому в очі, переконувати, що Семен Васильович − найкраща людина, яку вони зустрічали у своєму житті, ну майже як брат. І при тім усім напрошуватися нахабно в гості та поводитися в гостях так, як у себе вдома.

Влада, роздумуючи так, врешті дійшла висновку, що, можливо, не такий то і старий батьків друг, а вона сама вже давненько лиш гостює у батьківському будинку. Могла й справді упустити з виду таку примітну людину.

Дмитро Олексійович поводився впевнено. Не так, як більшість батькових знайомих. Не розстилався перед Семеном. Міг про Владиного тата навіть грубо висловитися, коли Семен у чомусь перечив. Правда одразу по тому, як не стримувався у висловах, повертався до Влади та просив вибачення.

Влада кожного такого разу знизала плечима й кривилася. Мовляв: так, їй не до вподоби й добре було б при ній не висловлюватися грубо, але що поробиш, якщо вже неприємне слово сказано.

Усміхнулася про себе, коли помітила, що після кількох таких Дмитрових вибачень і її невдоволеного обличчя, чоловік став акуратнішим у висловах. Попередня Дмитрова нестриманість у словах вдало перекинулася на рухи і міміку обличчя.

На Семенову впертість відповідав різкою жестикуляцією рук, зціпленими зубами, випнутими жовнами на обличчі, злетом брів поза хмари та виряченими очима. Іноді кидав щось мало зрозуміле. Дівчина виснувала, що тоді вже був на межі між хамом та культурною людиною.

Пила малесенькими ковтками давно охололий чай. Коротко подякувала, коли Дмитро підірвався зі стільця і запропонував їй цукерку з піали. Знову багатообіцяючий погляд. Та перше враження, що змусило дівчину ніяковіти та бентежитися від Дмитрової вроди минулося.

Владу дивувало, що батько дозволяє йому так поводитися.

Семен слухав, перечив, тоді знову слухав. Нарешті здався, глянув на годинник:

− Дімо, ну я зрозумів тебе. Зрозумів. Зустрінуся з ними завтра. Організуй час і місце. Досить вже, їдемо, пообідаємо десь. Жерти хочу. Владо збирайся. Ті проєкти, що сподобалися, поклади мені на стіл.

Дмитро Олексійович задоволено всміхнувся, поправив лацкани піджака, повернувся до Влади та зненацька підморгнув. Дівчина вже вкотре спантеличено скривилася, ще не зовсім розуміючи таку його поведінку. Підвелася, згребла в оберемок документи, одначе зразу їх і позбулася. Дмитро Олексійович швидко вихопив папери з рук дівчини і поклав Семену на стіл.

− Таку важку ношу дівчатам підіймати не можна, − відповів на німе питання, що читалося у Владиному подивованому погляді.

Семен з під лоба спостерігав за обома. Одразу зметикував, що Влада Дмитра зацікавила. Ще не знав, чи то добре, чи зле. Якби Влада була трохи доросліша, то точно було б не зле. Дмитро − син такого чоловіка, з яким у Семена вже давно були особливі рахунки.

Семен пригадав ніч свого весілля. Тоді не відмовив Дмитровому батькові − Олексію  у «невеличкому» проханні.

І справді дріб’язок: на шухері постояти та перетримати кілька місяців у себе пару старовинних ікон, поки підозри гуляли селами. Ще й Андрія підтягнув до тої справи.  

Потім ще було декілька дріб’язкових випадків, коли, з подачі того ж Олексія, йому привозили для сховку різні речі. Семен шкурою відчував, що не потрібно відмовлятися «допомагати» Олексію таким чином.

Часу не так багато минуло, а батько Дмитра з простого злодія піднісся так, що з ним рахувалися усі більш менш солідні бандюки. Хто спротив показував, той одразу й зникав при загадкових обставинах. Того, що Олексій міг вбити, не моргнувши  й оком, боялися всі. А Семен впевнено керував бізнесом за його плечима. Правда за невеличку винагороду, котра щотри місяці у дорожній непримітній сумці  заносилася перевіреною людиною Семена в офіс Олексію.

А прийшов час і Олексій вчасно допоміг Семену вберегти репутацію непідвладної нікому у злочинних колах особи.

То було в тому ж двохтисячному. Через місяць після нічних гостей в Семеновому домі, поліція у кримінальній хроніці винесла на загал убивства чотирьох чоловіків, один з яких був відомим адвокатом. А Семен отримав звіт. Чотири мізинці з лівих людських рук. Семен не сумнівався в тому, чиї вони.  В роботі Олексія не сумнівався ніхто.

Око за око, зуб за зуб.

Семен добре пам’ятав про ту допомогу. Однак муляло йому й досі, що ніяк не зачепило того, на кого ті четверо працювали. Батько Дмитра глибше копнути не хотів. Семен не наполягав, те що зроблено було, на той час здавалося найкращим з можливого. Але думки про помсту не покинув.