Розділ 12. "Весна 2014 р. Ядро імперії"

Семен дорогою не зовсім мовчав. Навушник−блютуз у вусі, дзвінок на мобільний раз по раз. Влада не витримала. Кортіло знати, чого то батькові раптово так знадобилося тягнути її до себе на роботу. Скористалася павзою поміж телефонних дзвінків.

− Що я маю у тебе в офісі робити? Нудитися і слухати якусь дурню про дизельне паливо?

− Ти, доцю, полегше. Чого зразу нудитися? − Семен хотів ще щось сказати, повернувся до доньки та скривився. Забув спересердя, що саме мав на думці. Натомість сказав те, що на язиці вертілося:

− Дивитися не можу. Розмалювалася, як дешева повія.

Владу батькові слова лиш потішили. Посміхнулася криво, зневажливо кинула:

− Ну звичайно! Кому ж, як не тобі знати, як виглядають дешеві повії!

Семен стиснув уста. Вкусила доця. Не боляче, але зачепило за живе. Помовчав трохи, роздумуючи, чи варто продовжувати так розмову. Сваритися з нею не мав наміру.

Семен давно вже спав і бачив, що доньки увійдуть в його бізнес. Майже одразу по народженню Віталіни. Коли дійшло нарешті, що синів то нема і треба з тим миритися. Дружині здоров'я не дозволило розжитися ще дітьми.

Ніну у справу не сунув. Пробував на початках, та вона в тому баран бараном. Не виплекали тесть з тещею в Нінці бізнесову жилку. А  дітям ще можна то прищепити. Головне, знайти точки дотику. Віталіна взагалі молодець. Таке мале, а таке розумне. От Влада Семенові була незрозумілою. Не вгадати, що у неї в голові. На що сподівається?

− Хочу, щоб ти побачила, що тебе чекає. Придивляйся, заглиблюйся в процес. Ти ніколи не питаєш мене про роботу. Як потім, коли вивчишся, будеш керувати? − пропустив повз вуха Владині колючі слова й повернувся в розмові до поставленого нею питання.

− Тату! Я тільки школу закінчую. Який може бути процес? А якщо я взагалі не маю бажання у твоїй нафті бабратися! От ти хоча б раз спитав мене, чого я насправді хочу?

- А чого ти хочеш? − Семена доньчина відповідь злила. Стримував себе. Навіть не приймав викликів, що раз за разом надходили на мобільний, бо міг на чужих людях невчасно зірватися.

− Не знаю, − Влада розгубилася. Не очікувала від батька, що може й справді таке спитати. Одразу згадався Богдан. Запитував теж про її особисті бажання. А що вона зробить, якщо не може визначитися?

− От бачиш, доню! Не знаєш. І все життя так можеш не знати. А я, як твій батько, тобі підкажу. Я ж не хочу, щоб тобі зле було. Я, навпаки, тільки допомагаю. От ти сьогодні глянеш, як працює твій татко. Може й допоможеш мені з якою ідеєю. А там собі придивишся, хто чим займається. Щось тобі та й сподобається раптом.

Семен говорив так, наче доньці було шість років і вона не хотіла одягати шапку. Вкрадливо, монотонно і ніби недбало. Мов він говорив правильні речі, які усім, крім Влади, само собою зрозумілі.

Влада хмикнула. Сумнівалася в тому, що може чимось допомогти. Ніколи не цікавив її батьків бізнес. Знала, що автозаправні станції, які батькові належать, по всій Україні розкидані. А що там ще, їй було байдуже.

− Ти серйозно? Чим я тобі допоможу, якщо не петраю нічого?− подивувалася.

Семен засміявся. Добре, що вже не фиркає, тепер можна й поговорити.

− Ну от, наприклад, таке. Йдемо ми в ногу з модою. Змінюємо дизайн наших заправок. Глянеш кілька проєктів й скажеш, котрий тобі до вподоби. Не справишся?

Влада повела бровою. Хіба то робота? Справиться звісно.

− А ще потрібно буде переглянути декілька проєктів з внутрішнім дизайном кав'ярень біля заправок, та меню для них. Як тобі ідея?

Семен захопився. Розповідав, що нового він планував на найближчі місяці у бізнесі запровадити. Влада й справді зацікавилася. Уважно деякий час слухала, хоч вдавала всім своїм виглядом, що їй байдуже.

Дивувалася про себе, бо ніколи не бачила тата таким. Він аж світився, коли йшлося про роботу. То була зовсім не та людина, що вдома.

"Чому він вдома такий бридкий? Невже роботу любить більше за сім'ю? Та й не роботу, а скоріш за все, гроші, які вона дає..."

Влада, поринувши в сумні думки, вже не чула, про що батько веде мову. Знову дивилася на краплини дощу, що стікали по склу рясними слізьми. І здавалося, що то не сльози неба, а її власні. Не розуміла вона такої батьківської любові. І на себе гнівалася. За свою неспроможність знайти себе справжню.

Чого хоче вона?

І знову питання в голові прозвучало Богдановим голосом.

До офісу доїхали без пригод. Дорога довга, офіс в обласному центрі, могли й у заторах застрягнути. Та обійшлося. Семен повів Владу одразу у свій кабінет.

У приймальні дрібна, непримітна дівчина підвелася з-за столу назустріч.

− Добрий день, Семене Васильовичу! З вами хоче Дмитро Олексійович зустрітися. Телефонував, що буде на одинадцяту.

− Добре! Най зайде, як приїде. То моя донька: Влада.

Зауважив про себе, що секретарка відверто розглядає дівчину. Вже й зрозуміло було з її виразу обличчя, що про його доньку вигадала. Вилаявся подумки. Шкода, що не було часу, інакше він би точно змусив Владу перевдягнутися.