Розділ 11. "Від  літа 1998 р. до осені 1999 р. Іван та Леся"

Літо, що принесло Лесі і горе і щастя одночасно, зачаровувало своєю добротою. Сонце глагідно тулилося промінням до людей. Оксамитові дні дозволяли сільському люду від ранку до ночі гарувати у полі. І дощів було уміру.якраз, щоб все буйно росло, набиралося соками. погода дозволяла надіятися на багатий урожай, а для людей - то найвища дяка від природи. 

На одному із сілських  дворів чутно на пів вулиці крик:

− Лесю, ходи но сюди. Допоможи но мені баняк (1) на кухню виставити. Бо не справлюся сама, − Лесина мама стояла на порозі літньої кухні і сердито гукала, вдивляючись у садок. Вже зо дві години, як Леська пішла обривати вишні на компот і досі нема.

Леся чула мамине прохання. Однак не поспішала тій на поміч. Сиділа під вишнею на пустому відрі, перевернутому догори дном і плакала. Картала себе за свій необдуманий вчинок. Яка ж вона дурна була, що Івану дозволила позбавити себе дівоцтва. Мав її хіба що за забавку.

Дівчина не могла зрозуміти, чому не бачила раніше, що хлопець не серйозний? Завжди смішки та гулянки. Але ніде правди діти, тому й подобався їй. Вдачею своєю веселою купив дівоче серце. Як вперше з парубками до них у сільський клуб заскочив і місцеві хлопці вимагали могоричу від зайшлих за дозвіл знаходитися на чужій території, так і полонив її. Вмінням домовлятися, жартуючи.

Відтоді на танцях задивлялася тільки на нього й інші хлопці дівчину не цікавили. Неділь чекала мов манни небесної, і страшенно сумувала, коли в якусь неділю парубок не приходив у сільський клуб.

Тихцем Леся розпитувала дівчат, хто він і що він. Та хорошого дізналася мало. Прикро вразилася, коли котрась з дівчат кинула, що Іван зайнятий. Дівчину має у своєму рідному селі. Красуню таку, що словами не описати.

Леся так бідкалася, що аж до ворожки ходила. Тихцем набрала вдома добра всякого (тяжкий був час, то ніхто ні борошном, ні цукром не гребував) повну сумку заладувала і поїхала до старої баби. Дівчата розказували про неї давно. Ще як малою була, то чула, що та жінка багато що могла зробити, але й розплата буде для тих, хто скористається її вмінням.

Дівчина не злякалася. А баба виявилася простою шарлатанкою. Двічі до неї Леся їздила. Першого разу хіба торбу надарма віддала. Бо баба нічого не зробила, лиш попросила, щоб щось Іванове привезла. А другого разу, коли Леся окрім торби привезла Іванову річ (гребінець, що з куртки у клубі витягла, поки він вигулював з дівчатами) баба нахмурилася і спитала, чи воно їй дійсно треба. Леся не поступилася. Треба і дуже.

− Ти, дівко, подумай добре. Бо щастя в такий спосіб примарне. Щоб потім не плакала. Приїдеш ще раз, коли розмислиш.

Леся запевняла, що вона вже точно вирішила, але баба вперлася. Однак гребінець у себе залишила.

Втретє дівчина не поїхала. Не тому, що передумала, а тому, що Іван увагу на неї звернув. В неділю, через тиждень по тому, як до ворожки вдруге їздила, заявився у клуб зі своєю компанією і вперше запросив її до танцю. А потім і додому провів. Раз, другий і ...

Не хотіла Леся думати, що то баба наворожила. Надіялася, що полонила Івана собою, своїм розумом, красою, щирістю. І совість не мучила, що інша в нього є дівчина. Дівчина не стіна, можна посунути й не станеться нічого.

Іван теж добрий. Не зізнавався, навіть, чи був у нього хтось чи ні до Лесі. Щиро тулив до себе дівчину, іноді дозволяв у тих обіймах зайве, а дівчина не опиралася. Боялася, що відмовою відштовхне хлопця від себе. Без такого опору дійшло і до відвертих любощів, ще й з наслідками.

Тепер от сиділа й думала, що п'ятий місяць ще одне серце під її грудьми б'ється, а Іван про весілля й слова не каже. А обіцянок було, коли про дитя сказала! Де ж вони усі ділися? Сам парубок почав її цуратися. Все рідше і рідше приходив увечері. Коли ж спересердя сказала при зустрічі, що як зганьбить її, то вона руки на себе накладе, то вже місяць, як не давав про себе чути.

Леся мамі про свою вагітність досі не сказала. Ховала розповнілий живіт під широкими светрами, кофтами. Підв'язувалася тугіше. Добре, що не нудило її так, як сусідку, коли та вагітною була.

Так дівчина заспокоювала себе, що мама ще нічого не помітила. Однак з кожним днем все важче було вагітність приховувати. Живіт ріс, мов на дріжджах. А як сказати, Леся не знала. Боялася.

З того часу, як батька не стало, у мами з серцем постійні проблеми. Гірко було Лесі, що згадала про це тоді, коли вже пізно.

− Лесю, ти мене чуєш, чи ні? − мамин голос знову пробігся садком. Пролунав вже сердито. Леся зітхнула, не мала де дітися. Підвелася з імпровізованої лавки й вийшла зі садка із запухлим від сліз обличчям. На порозі кухні зупинилася та, випереджаючи мамині питання, глухо вимовила:

− Мамо... Я... Вагітна...

Подивилася на матір жалісно. А тоді впала на стілець і не заплакала, а завила, ковтаючи сльози.

*** 

Хлопчик народився таким гарнюсіньким. Чисто Іван. Ті ж ямочки, ті ж кучерики. Лесина мама не могла натішитися.

− Доню, помічник тобі росте. Ти не слухай того, що люди кажуть. То з заздрості. Он Богданчик, яке сонечко у тебе!

Сама ж і дивилася, і слухала, і близько брала до хворого серця всі сільські пересуди про свою дитину. Люди були злом. Мало хто з села не зважав на те, що Леся у подолку дитину принесла. Завдяки людському осуду здоров'я втікало від Лесиної матері дуже швидко, та не говорила цього дочці.