Розділ 8. "Літо 2000 р.Ціна багатства"

Сонячна літня днина тішила старший люд. Працювати і ще раз працювати. Не дарма приказка мудрує, що один день улітку всю зиму годує.

Ніна поважно йшла селом.

Їй не треба було працювати. Семен наймав людей з села на їхні поля. Щось там платив їм за роботу, але у те Ніна не втручалася зовсім. Правда, чула не раз нарікання, що Семен скупий, платить мало. Переконувала себе, що їй до того діла нема. Хай де-інде роботу шукають, якщо не влаштовує оплата. Мучилася тільки, що Семен не допомагає ось так її батькам. І Ніну не пускає їм допомогти. Однак батьки не скаржилися. Поралися, як могли. Ще й іноді  сумки ладували Ніні, коли вона на нечасту гостину до них навідувалася.

Котила у візочку – велосипедику поперед себе Владу. Дитина мило лепетала, пальчиком однієї руки тягнулася до рота (черговий зубчик дав про себе знати, хотіла почухатися), а іншою намагалася тримати кермо свого дивного транспортного засобу. Мала вигадала собі так багато важливих справ і так захоплювала собою Ніну, що жінка зовсім нічого не помічала навколо. Аж здригнулася, коли почула за спиною у себе такий знайомий, і колись такий рідний голос:

– Ніно, привіт! Куди так спішиш?

Озирнулася сполохано, хоч подумки встигла зауважити недоречність питання. Вона ж зовсім не спішила.

– Привіт і тобі, Іване. Нікуди не спішу. З чого б то ти таке собі подумав? – хотіла, щоб її голос був спокійним, слова впевненими, але то так важко давалося. Глянула чоловіку в обличчя. Колись його заціловувала. Здавалося зараз, що то так давно було. Тепер те обличчя з дводенною щетиною виглядало змученим, постарілим, і зовсім не рідним.

– Ніно, ти не сердься на мене. Бач, якби тоді ми з тобою не розбіглися, то навряд чи ти павою ходила б по селу так, як зараз ходиш. Все, що не робиться, робиться до кращого, − чоловік, не питаючи дозволу, пішов поряд з Ніною.

Жінка напружилася. Нишком зиркала по сторонах: чи багато люду вештається по своїх подвір’ях? На щастя, наче не було нікого. Гаряча пора. Усі на городах. Дітлашня не до рахунку. Тим байдуже.

Сполохано пригадувала, чи про її стосунки з Іваном хтось у Семеновому селі міг знати. Але ж Іван з її села, то навряд чи тут про їхні зустрічання чули. Та й не так довго вони тривали, ті зустрічання.

– Чого прогулюєшся нашим селом серед білого дня? Невже всю роботу вдома переробив?

Ніна навмисне не звернула уваги на Іванові слова. Та її саму від Іванових речей охопила злість. Бач, як гладенько стелить. А те, що обзивав її, коли валялася у нього в ногах, та просила пробачення невідомо за що, лиш би він її не кидав, забув певно. Але вона не забула.

– Та я до жінки на роботу забігав. Просила мене, щоб приніс їй щось їсти на обід, бо має багато хворих. Вона взагалі то на обід додому приїжджає. Велосипед он купив їй, щоб ноги не збивала.

– Це ж треба! Ти жінці їсти носиш? Ще й сам готуєш? Не чоловік, а золото! – Ніні не вдалося приховати гіркоту у словах. Так якось недобре стало від того, що Іван свою жінку, скоріш за все, шанує навіть у таких дрібницях. Одразу й прирівняла Іванові вчинки до вчинків Семена. Ну так, у неї є автомобіль. Семен купив, бо то його репутація. Семенова жінка просто не могла пішки ходити. Вірніше, могла, але автомобіль у неї мав бути й крапка. Статусно. Та от їсти їй навряд чи б приніс чоловік на роботу, якби вона, та робота, у Ніни була.

Прикро подивувалася з власної заздрості тим бідняцьким утіхам. Захвилювалася, чи не побачив Іван ту заздрість на її обличчі. Добре, що Влада якраз чогось невдоволено запхикала. Жінка нагнулася до дитини, сюсюкаючи, чим відвернула Іванову увагу від себе і свого ж питання.

– Як твою малу звати? Підеш до дядечка на руки, га, красунечко? − Іван нагнувся до малої, простягнув руки. Диво дивне, але Влада, яка чужих людей терпіти не могла й дуже добре сприймала тільки маму, притихла, здивовано роздивляючись Івана. Ніна сахнулася. Іван занадто близько до неї. Не дай Боже, Семену хтось донесе, тоді їй буде лихо.

– Іване, йшов би ти своєю дорогою. Ми з Владою дамо собі раду без твоєї помочі.

– Та я ж Ніно, зовсім нічого поганого... Просто маю такого ж віку синочка, Богданчика. Якби не він, то я б точно з тобою був. Тоді просто не хотів казати. Але жінка мені ультиматуми ставила, казала, що малого мені на поріг принесе, а собі віку вкоротить, якщо я її від ганьби не врятую. То я ж мусив. Бо що я з малим би сам робив?

Ніну одкровення Іванове боляче вдарило.

− Це ж треба! Та ти просто ангел-рятівник. Забагато для мене було б честі Іване бути поруч з тобою. Тому Семен мені якраз до пари, а не такий святенник, як ти. Йди, кажу, своєю дорогою.

− Йду-йду, не хвилюйся. Просто радий бачити, що ти добре живеш. Стала справжньою паньою. За таким чоловіком, ще б пак! І справді тобі до пари. В золоті тебе викупає. Ну що, красунечко Владо, па-па?

Дитина заусміхалась, Ніна ж покотила велосипедик уперед без слів прощання.

Ніна й справді чекала, що колись зустрінеться з Іваном отак, і він обов’язково має просити вибачення у неї на колінах. Так, як і вона свого часу просила. А от зустрілися і лиш гіркий осад від тої зустрічі. І нема задоволення від того, що він їй – теперішній, не рівня. Що вони тепер місцями помінялися.

«Дивися, який культурний став! Цаца велика! Послугу він би мені зробив. Точно б зі мною був! Бовдур самозакоханий!»