Розділ 3. "Весна 2014 р. «П`ять» хвилин дорогою до Стефки Петрової"

Ніна вправно кермувала, оминаючи вибоїни на сільській дорозі. Їхала не швидко й не повільно, бо хотіла спілкування з донькою. А та знай нарікала і нарікала. Була в словах Влади велика доля правди, що змушувало Ніну червоніти.

– Мамо, от я не можу тебе зрозуміти. Як ти могла за такого козла вийти заміж? – Влада обурювалася та одночасно встигала ритися в об’ємній сумці. Дістала звідти колготки, розпакувала і вже стягувала завзято з себе джинси. То було важкувато зробити, бо автівка рухалась надто вихилясами, Владу на сидінні покачувало, а джинси були надто вузькі. Забагато надто. 

Ніна лиш мигцем зиркнула на доньчині намагання, зрозуміла, що в тої виходить не дуже, стишила хід і їхала далі їповільніше.

– Той козел, Владо – твій тато! І якби не він, то хто його знає, чи ти така б у мене була. Так що притримай язичок, добре? Він дбає про те, щоб ми ні в чому собі не відмовляли. Ти повинна йому завдячувати усім, що маєш, і усім, що ще будеш мати. А ти так грубо – козел!

Сама Ніна посмакувала останнє слово. Іноді Семен на таке напрошувався. От, навіть, сьогодні. Зовсім не дивувалася з того, що Влада ніби її думки прочитала. Сліпий би помітив, що відбувається, а діти - й поготів. Вони ж постійно спостерігали. Висновки зробили давно. Але дитині вона точно в тому, що сама іноді так думала, не зізнається.

Владі після кількох невдалих спроб таки вдалося стягнути джинси до котиків. Взялася розшнуровувати кросівки, щоб скинути їх і нарешті натягнути колготки. Зігнувшись вдвоє, пірнула головою під передню панель автівки, ближче до взуття, буркнула звідти:

− Та що ти кажеш? Нічого я нікому не повинна. Благодійник великий. Я вже задихаюся від його доброти. Відчуття, що я собака в тому його домі. Різниця лишень, що не гавкаю. І не кажи, що тобі не так. От хіба нормально те, що я зараз роблю? Скоро мене в паранджу закутає, а як далі так піде, то й в са́ван (1), − Владі лишилося зі взуттям ще трошки. Натякала, що ненормальним було таємне перевдягання, щоб тато не бачив короткої спідниці.

Ніні така розмова стала не дуже зручною. Одна справа, коли ти сам так думаєш, інша - коли тобі твої думки говорить твоя дитина. 

Нахмурила брови. Останні доньчині слова рознервували. Не зовсім зрозуміла, на що та натякає. Дивлячись більше на Владу, ніж на дорогу, кинула:

– Не мели дурниць, Владо. Подумай, що хтось має набагато менше від тебе. І не говори про саван більше ні слова. Бо інакше, стану гіршою за батька. Зрозуміло?

Ніна перевела погляд на дорогу та різко натисла гальма. З бічної вулички  просто перед носом Ніниної автівки, вискочив мопед.

– Нарешті стяг… − Владу кинуло вперед. Рукою встигла опертися на передню панель автівки. Завищали гальма, глухий удар і мопед вже лежав на дорозі. Біля нього − хлопець; на колінах. Намагався підвестися.

Ніна вискочила з автівки. Влада всунула поспіхом ноги назад у кросівки і за нею.

– Ти чого на дорогу не дивишся? – Ніні руки тряслися, голос дрижав, та хлопцю допомагала підвестися. Слава Богу, наче нічого страшного.

– З тобою все нормально? − Влада теж допомагала матері. Притримувала парубка з іншого боку.

– Зі мною так, а з тобою? Не холодно? – хлопець нарешті піднявся. 

До Влади після такого питання раптово дійшло, що стоїть перед ним в короткій куртці та трусах. До Ніни теж дійшло.

– О Господи! Владо, сядь до машини! Бігом. Ще не вистачало, щоб все село на тебе зглядалося. Вистачить вже одного глядача, - Ніна дуже прозоро натякала на власника мопеда.

– Та я не дивлюся, − хлопець зрозумів, відвернувся й пошкутильгав до понівеченого транспортного засобу. Влада хмикнула, зневажливо скривилася та, виляючи сідницями, неквапно підійшла до дверцят.  Так само неквапно відчинила їх всілася в автівку.

«Та я не дивлюся! – перекривила, наслідуючи голос хлопця, − А міг би й подивитися!»

Чомусь образилася. Однак швидко заспокоїлася. Головне, що всі живі. І не дуже ушкоджені.

«Блін, Таня чекає! Казала, що без мене не почне»

Зиркнула на мобільний. Година й справді вже пізня. Ну та нічого. Зате буде про що дівчатам розповісти. Колготки натягнула на себе зі швидкістю світла. За ними − спідницю. Підмальовуючи вії, встигала дивитись, що робиться на дорозі. Мама з тим диваком про щось ще говорили. Маму бачила добре, бо та стояла обличчям до автівки. А хлопця поки що спостерігала лиш зі спини. Коли вхопила помаду, щоб підфарбувати губи, юнак повернувся до автівки обличчям і взявся оглядати пошкодження. Влада припинила наводити марафет. З салону на хлопця було зручно дивитись.

«А він нічого так. Як для села» − замилувалася. В чорній шкірянці. Під кепкою − коротко стрижене, темне волосся. Вузькі, сині джинси, правда з масними плямами. Хмурив брови, руки в кишенях куртки, мамі щось пропонував. Мама мотала головою, махала руками, відмовлялася. Нарешті розійшлися. Хлопець відтягнув на узбіччя мопед, а мама всілася за кермо:

– Працює в автомайстерні, то пропонував ремонт. Але я відмовилася, зажену в сервіс завтра. Татові скажу, що в ворота не вписалася. Ти ж не проти?

Влада повела бровами:

– З якого дива ти така добра зробилася. Тато змусив би його за ремонт заплатити.