Розділ 2. "Весна 2014 р. Сімейна злагода"

З-за кам’яного двометрового плоту висунув голову будинок в добротній бляшаній шапці. Ще й шию витягнув. Вищого у селі Товстому не було. Хіба що церква, та що на два села, од нього вища була.

Кидалась будівля в очі здалеку, своєю пишнотою ще більше підкреслюючи простоту інших будівель.

В альтанці за будинком, посеред виплеканого чиїмись дбайливими руками молодого саду, сиділо двоє чоловіків. Неквапно розмовляли за пляшкою та смачними наїдками. Обідали.

Світловолосий видавався господарем. Підливав у чарку вусатому гостю оковиту, підсовував наїдки. Ну і розмову поважно вів.

− Ти мені, Андрію, скажи, що там, у Києві біля тебе чувати? Бо не знаю, чи в офшори лізти. Які настрої у тих, хто рветься до влади? Ти ж у пагонах свого часу ходив, і не де-небудь, а в самих верхах, то маєш знайомих. Повинні знати.

Гість крекнув, смачно впхав під вуса шмат оселедця і кинув:

− Та нічого нового Семене. Нічого. Закони міняють, але чув таке? Закон як дишло, куди повернеш, туди і вийшло. То у нас теж так.

Зареготав на весь сад. Семен і собі усміхнувся. Підлив у чарки  горілки.

− Ну, я тобі вірю, як собі. Бо попередні притискали вже так, що ледве дихав. Весь час дай їм, і дай, більше і більше, а нє − то перевірка і "маски-шоу". Не годні були нажертися. Віриш, з судів не вилазив.

Давай за то і вип’ємо, шоб було так, як нам треба! − підніс чарку вгору, не цокаючись, вихилив до дна, вхопив з тарілки солоного огірка. Захрумтів і продовжив бесіду:

− Не дають чесному люду спокійно працювати, Андрію, – прицмокнув губами, − Добре пішло. Скільки вже перепробував всякого пійла, а таки добра горілка − найкраща. Скажи?

Андрій закусував і підтакував. Насправді сміявся з "чесного". Всі вони такі чесні, що можна в рай одразу! Мав ще й іншу гризоту. Тиснула образа, що господар пошкодував для нього елітного коньяку. Та так пошкодував, що й сам його не пив. Заливався теж горілякою.

Але на обличчі, під вусами, штучна посмішка. Семен йому треба, нікуди не дінешся.

Семен же нічого не примітив, розчулено далі вів бесіду:

− Ти знаєш, як я тебе поважаю? Ти ж мені як брат рідний! Навіть краще. Як брат і найкращий друг разом взяті, − по тих словах хотів хлопнути Андрія по плечу, та ненароком перекинув пляшку. Оковита булькнула на стіл.

− А най тебе качка копне! − вилаявся. З кишені миттю дістав мобільний, вже за секунду кинув у трубку:

− Ніно, ходи но хутко до мене. Принеси пляшку горілки. І прибрати треба. На холєру мені тая Маруся! Шоб в писок заглядала, чи шо? Сама ходи, голова потім боліти буде.

Поклав телефон у кишеню.

"Марусю вона пришле. Та я собі й сам Марусь накличу, як схочу, − буркнув. А тоді до гостя, − Нє, Андрюхо?"

Андрій сидів напроти, слухав мову Семенову з кривою посмішкою, знову підтакнув. Однак жінки Семенової шкода стало. Тримав Семен її в лещатах. Що б то сталося, якби хатня помічниця прибрала?  Нічого. Але ж ні.

"Треба буде своїй Наталці розповісти, хай знає, який я у неї чоловік добрий. А то забагато бурчить останнім часом" − подумав.

З високих східців спускалася у сад жінка. Ніну в ній годі було впізнати. Хіба, якщо добре приглянутися.

Розповніла. Краса, на яку без заздрощів колись ніхто дивитися не міг, втратила чіткість. Обличчя бліде та сердите. Брови зійшлися на ньому до купи.

− Чи є в світі молодиця, як та Гандзя білолиця (1)… − проспівав Андрій, дивлячись на жінку, що взялася прибирати, − Сідай з нами, Ніно. Вип'єш трохи, і голова перестане, − посунувся убік разом з плетеним кріслом, на якому сидів. Ще одне, що стояло на віддалі, пусте, підсунув до столу.

− Не хочу, − процідила крізь зуби Ніна, різким рухом витерла пролиту горілку. Забрала пусту пляшку, натомість − вже повна красується посеред столу. Розвернулася і мовчки пішла у дім.

− Не чіпай її. Не бачиш, шо в неї по графіку має голова боліти, − Семен відкоркував пляшку. В голосі зневага, а може то так видавалося.

Андрій хмикнув. Чужа сім’я – темний ліс. Взявся закусувати.Так і впитися не довго. Вже не один раз від Семена везли його, бо своїми до дому дійти не міг.

Та не встигли чоловіки почаркуватися, як двері будинку, у яких не так давно зникла Семенова жінка, знову відчинилися і по сходах до садка підстрибом спустилася дівчина.

Років шістнадцяти на вигляд. Одразу й видно, чия то дитина. Дуже схожа на Семена. Така ж світловолоса, світлоброва. Такий же ніс. Довгуватий. Очі, мов небо у дощову погоду, обррамлені  світлими, пишними віями. Уста лиш не такі, як у батька. Більше маминого та ще чийогось. Губи пухлі, ніби щойно ціловані. Верхня губа ледь тонша, з нечіткими контурами, а нижня­ пухкіша, капризна. Невеличка на зріст, станом теж у маму. Таку, якою Ніна була в молодості. Худенька.

Підійшла до столу, привіталась стримано з гостем, обійняла Семена за шию.

Запахло квітами.

«Цікавий парфум. Щось би своїй Наталці таке купити!»

Андрій смикнув вус. Давно не бачив Семенової старшої доньки. Згадав, як Семен заморочився з тою шведською школою (2). Кичився, що дітям не інакше, як європейську освіту дасть. То мала приїхала зі Швеції на канікули, значить! Роздивлявся без сорому.