Літнє надвечір'я пахло скошеними травами. Сонце ховалося за обрій під затяте сюрчання цикад. Між полями стиглої пшениці ще досить добре виднілася дорога, що стелилась вузькою сірою стрічкою. Петляла у тих полях, звивалася зміючкою, аж допоки не стрілася з людськими оселями.
Хати, оточені пишною зелениною, що в сутінках здавалася чорними хащами, обліпили асфальт з обох сторін. Великі й менші, ошатні та не дуже, своїм зовнішнім виглядом розказували про господарів, що жили в них, більше, ніж самі господарі.
Невеличке село, та вдало розташоване. До райцентру недалеко, ще й весь час асфальтом.
Сусідньому селищу, що бовваніло вдалині, між пагорбами, пощастило менше. Бо розташовувалось осторонь та щоб доїхати чи дійти до нього, потрібно було звернути з асфальту у поле та добрих пів години котитися польовою дорогою. І нічого страшного не ставалося у погожі дні з мандрівниками. Та в негоду – чиєсь прокляття діяло, не інакше!
Ґрунтова дорога, розбита за роки бурхливої діяльності колгоспу тракторними шинами ще й досі після затяжних дощів розкисала вщент. В таку пору добратися з села до того заповітного твердого вкриття, як і в село з асфальту, можна було лиш ревучим трактором.
Щастя, що тих агрегатів у селах повно. Колгосп розвалився за методом приватизації, і хто з працюючого там люду був хитрішим, той і прихопив собі вершки. А трактори − то на тих вершках сама пінка. Хто їх мав, плював на бороду.
З селища, того що у горбах сховалося, гучно гриміла музика. Та так, що цикадам не вдавалося її пересюрчати.
Гуляли весілля!
Сьогодні в молодої, а за тиждень – в молодого. Про ту забаву вже місяць гудів люд. Бо яка ж пара ладна склалася!
Ніна − перша красуня на два села. Чорноброва, кароока з тонким станом, а Семен − перший багач на всю округу (Аж ніяк не без допомоги батечка, колишнього голови колгоспу).
І дарма, що хлопець зовсім не красень. Мав невиразне, світлоброве обличчя, на якому примітним хіба ніс був, бо доста довгий. Мудрі люди казали, що з лиця воду не пити. Зате парубок тямущий, що страшне. Дві автозаправки у райцентрі вже його були, а ходив ще поголос, що й третя десь, у якомусь вигідному місці є. Батько до всіх тих багатств ще й пилораму віддав у керівництво синові.
Ніна з «горбів», Семен з «твердині». Горби та твердиня − такі між жителями назвиська тих сіл гуляли. Села мали й офіційні назви: Товстеньке та Товсте. Однак то для зайшлих та заїжджих.
Ех, ото весілля закотив Семенів батя. Навіть дав гроші батькам нареченої, щоб не завстидали його перед потрібними людьми. Одразу видно, що не з простих сімейка нареченого. І дівці неймовірно пощастило.
Нінка з бідної вчительської родини. Семен хапнув за дружину, не хвилюючись, який посаг принесе в хату. Грошей в Семена кури не клювали. Зате гарнішої жінки ніхто з друзяк не знайшов. Та і не знайде. Не мав парубок гризоти й з того, що зараз весілля гуляли на подвір’ї, поряд з, хоч і свіжо вибіленою, та такою старезною, глиняною хатиною, що кожної миті ризикувала розкришитися в пил від гучної музики.
Таких хатин мало у селах полишалося. Люд – колгоспник собі у кашу не дав наплювати. Раз все колективне, то чого соромитися. Цегляні мурованки виросли ще у кращі колгоспні часи, як гриби після дощу. Година, коли красти стало зась, поки не надійшла. То ж правило «Вкраїна, рідна мати − не вкрадеш, не будеш мати!» було у великій пошані та цілком себе виправдовувало. А хто не крав, той у мазанках жив. Інтелігенція! Не рівня робочому люду. Нінка – інтелігенція!
Та чи гордився Семенів батя, що син за дружину отримав вчительську доньку? Що з простою робочою сім’єю, у якої руки засмальцовані по лікті мазутом, як любив повторювати, породичалися пани?
Не відразу тим, хто чув його вихваляння, було зрозуміло: чи ж то жартує так, чи й справді пишається. Все стало на своє місце (жарт до жарту, зневага до зневаги), коли до весілля дійшло.
Бо хто молодят не знав, то цінив їх маєтки. І добре розумів, що таке глиняні статки інтелігенції, а що таке − муровані хороми простого робочого люду. І що насправді приховує за пишнотою слова "інтелігенція" Семенів батько.
− Гірко! Гірко! – не дарма Андрій старшим дружбою. Пив, гуляв, до дівчат залицявся, та з молодят не спускав очей.
Під лемент добряче захмелілих гостей молодята смачно цілувалися. Семен вирізнявся сміливістю, Ніна ж соромилась.
Гостям було мало. Сільські гультіпаки, обізнані добре зі звичаями, взялися за веселощі. Гримнули співом:
«Ми не будем пити
Тую гірку юшку,
Най ся поцілує
Старший дружба з дружков!
Гіркая, гіркая, гіркая вода
Най ся поцілує дружба і дружкА»
Поки потрібна дівчина встидалася, а хлопець шукався, сороміцькими жартами присмачували той майбутній цілунок. Тоді вхопилися зі співанками за інших гостей. Кумів, сватів не оминули.
Семенів батько з розпашілим від випитого обличчям, сидів за столом поряд власної жінки та час од часу пускав сльозу.
#10038 в Любовні романи
#3918 в Сучасний любовний роман
#3736 в Сучасна проза
Відредаговано: 04.03.2021