1.

— Міс Вірджинія, радий вас бачити сьогодні цілою та неушкодженою.

У темному кабінеті, де повітря було важким і застиглим, сидів чоловік. Йому було близько сорока, можливо, трохи більше. Посивілі пасма волосся лише підкреслювали глибокі зморшки навколо очей, які, хоча й здавалися втомленими, але були не просто уважні, а такі, які змушували почуватися голою перед хижаком. Він вивчав мене: обличчя, тіло, кожен рух та подих. Коли мовчанка затягнулася, він раптом посміхнувся. Ця посмішка, широка і неприродна, ніби розрізала простір між нами. Вона відкрила ряд ідеально білих зубів, які, однак, більше нагадували ікла, ніж людські зуби. У цій посмішці було щось звіряче, щось нестримно хиже. Я не могла змусити себе визнати його за людину. Переді мною сиділа істота, яка нагадувала звіра, випущеного на волю після довгих років ув'язнення. Її клітку тільки-но відкрили, і тепер вона голодна. Дуже голодна. Ну що ж, поговорімо.

— Думаю, тобі вже доводилося чути моє ім'я - Джозеф Мартінез, чи не так?

Я промовчала. Звісно, його всі знають. Це найвідоміше ім'я, яке тільки можна було згадати серед усіх жителів нашого містечка. Мало хто бачив його на власні очі, а ті, хто бачив, вже давно зникли. Ніхто не знав, чим саме він займався, але, мабуть, усе, що є в цьому місті, належало йому або контролювалося ним. Ніхто б не наважився перейти йому дорогу. Ось і мої батьки якимось чином примудрилися заборгувати йому грошей. І тепер їх тут немає. Ні в цій кімнаті, ні, мабуть, більше ніде.

— Як поживає твоя люба тітка? Як її здоров'я? Чи все добре на роботі? А як у тебе справи в школі? — Кожне його слово було знущанням. Він прекрасно знав, як у мене справи. Усі ці питання були грою. Його голос здавався майже люб'язним, але я чула в ньому прихований глум і загрозу. Це була пастка, і я мусила бути обережною, щоб не зробити жодного помилкового руху.

— Містере Мартінез, може перейдемо до справи? Я не думаю, що всі ці питання наразі важливі. — Я надягнула холодну маску, не збиравшись кланятися перед ним, і грала за своїми правилами.

— Що ж, але гадаю, що це доволі важливо, враховуючи твоє положення. Борги капають з кожним днем, тітка ледве тримається хвора, у тебе на носі екзамени. Тому мені було цікаво, як ти поживаєш та які в тебе плани.

— До чого ви ведете? Хочете допомогти? Спасибі, дякую, я якось сама викручусь. У світі ще так багацько людей, які би хотіли вашої допомоги. Не витрачатиму ваш час.

—  Я лишень хочу дати тобі вибір. Зараз перед тобою дві дороги: одна — це повторити долю твоїх любих батьків. Очима кліпнути не встигнеш, як тебе закопають поруч із ними. А інша — це прийняти правильне рішення, полишити свою так звану справедливість і чесно виплатити всі їхні і свої борги, водитися з правильними людьми та побачити в житті те, що не кожному дано. Я ніколи нікому не допомагаю. Я тільки даю шанс. Ну, так як? Скористаєшся ним?

— І що ви пропонуєте? — Я сиділа перед ним, наче дерев'яна, а він, здавалося, з кожним моїм словом усе більше розслаблявся, так, наче я вмираючий олень між його кігтів. Такі, як він, ніколи не дають тобі вижити. Або вб'є зараз, або потім. Але чому саме я? Невже у мене є шанс вирватися з бетонних злиденних джунглів нашого міста і, нарешті, не думати, чи поїм я сьогодні ввечері, чи вкотре залишусь голодною.

— Працюй на мене. Ти доволі сильна дівчина. Навіть у свої п'ятнадцять можеш захистити себе та свої ідеали. Вони, до речі, у нас схожі. Я пишаюся такими людьми і хотів би бачити побільше таких поруч.

— Я не думаю, що ви дали мені вибір. Але якщо ви дійсно спишете усі борги, дасте моїй тітці спокійно жити, то добре, я згодна.

В його очах виднілися іскри. Це була його очікувана перемога.

— Ти дуже розумна. Я знав, що ти обереш вірний шлях.

У повній тиші чоловік в окулярах довів мене до машини. Жодного слова. Тільки звук наших кроків по асфальту і тихий шум мотору, який проковтнув залишки вечірньої вулиці. Мовчки вони довезли мене до того самого місця, де мене викрали. Автомобіль зупинився, двері відчинилися, я залишилась сам на сам із своїми думками. 

Небо вже потемніло, ліхтарі освітлювали бруківку жовтим, млявим світлом. Але додому я не пішла. Здавалося, ноги відмовлялися рухатися в цьому напрямку. У голові крутилися уривки його слів, мов застрягла платівка: "Я тільки даю шанс", "Твої батьки", "Правильний вибір". Чи це дійсно вірний шлях? А чи був у мене кращий вибір? На що ця тварина мене підписала? Яка саме робота? Чому саме я?

Мій погляд блукав по нічному пейзажу, але я не бачила нічого. Руки ледь помітно тремтіли, як і дихання. Ох, у голові була одна вата. Порожнеча. Я не знала, що робити, і ненавиділа себе за це. Чому я так легко погодилась?

Я присіла на лавку у парку, вдихнула холодного повітря. Воно трохи прочистило розум, але думки були такими ж важкими. Відчуття, що мене затягли у вир, не відпускало. Світ навколо здавався сповільненим, мов сон. Я розуміла, що тепер я одна. Мені доведеться вирішувати, як жити далі.

Ніч охопила все довкола, поглинаючи навіть слабке світло ліхтарів. У темряві я нарешті піднялася і попрямувала додому, мов у забутті, намагаючись не думати про те, що чекає завтра.

Але як сказати про це тітці? Вона виховувала мене у строгості, і теплими відносинами так і не пахло. Я бачила, як вона сумує за моїм батьком — її братом, але ми ніколи не ділилися почуттями. Тому я й не знаю, як сказати їй про те, що я, так би мовити, продала своє життя. Можливо, вона зрадіє новим можливостям, а, можливо, я нарешті зможу з'їхати від неї. Я ніколи не любила людей навколо. Краще бути однією, ніж тягти когось на плечах, потопаючи не тільки у своїх, а ще й у їхніх проблемах.

У під'їзді мене зустрів тихий, ледве чутний стогін. Жіночий голос здався мені болісно знайомим, і холодний струмок пробіг спиною. Я кинулася нагору, серце калатало з такою силою, що, здавалося, зараз вирветься з грудей. З кожним кроком звук ставав все чіткішим, усе ближче була наша квартира. І тоді я її побачила. Тітка лежала на сходовому майданчику, майже нерухома, слабким голосом просячи допомоги. Ця завжди сильна, непохитна жінка, яка здавалася мені скелею, зараз виглядала зламаною й беззахисною. Це був перший раз, коли я побачила її такою. В мені все похололо. Я присіла поруч, підняла її та, як могла, понесла додому.