Пролог

 Моє життя поділено на чорне і біле. Біле - це небо, воно завжди було наді мною, як високо не підіймешся - ніколи не дістанеш, воно лише огидливо дивиться на тебе і мріє ніколи не знати про твоє існування, бо воно там, де немає ніяких меж. Нема і способу наблизитись до білого в житті, чим би воно не було: білі простирадла, в яких замотуєшся з головою від щастя про цю мить, білі сонячні зайчики, що бігають по кімнаті, біла піна від блакитного океану... Це все короткочасне, не можна достовірно знати чи проживав ти ці емоції у той момент? А може ти лише додумав це все у себе в голові? Ось ми і підійшли до чорного... Чорне - це прірва, вона або просто є, або ти пірнаєш у неї з головою. Рано чи пізно приходить час коли ти встаєш з теплої постелі, теплими ногами торкаєшся холодного кахелю у ванній, забуваєш про все, думаєш як пережити цей день і чи не забити на все, та не піти назад у ліжко, але вже пізно, постіль охолола, секунда тієї миті назавжди у тебе в голові. Те ж саме з океаном, бачачи білу піну ти біжиш в неї, вона обливає тебе солоними обіймами, але тобі стає мало, ти біжиш все глибше, у все холоднішу воду, пірнаєш і... І згадуєш, що розучився плавати, під тобою чорна безодня якій все легше і легше затягнути тебе на дно. Можна безкінечно говорити про це, але не думаю що маю на це час. Я стою у сірій зоні, між білим небом та чорною безодньою. Моя безодня - це покинути цей світ назавжди, а біле... А що біле? Воно таке тільки у наших видуманих спогадах. На сірому дають змогу протриматись або хвилину, або ціле життя, єдине що мене лякає, я не знаю скільки в мене часу. Позаду мене пітьма, а безодня вже не здається такою злою. Або вона прийме мене як старого друга, або затащить у пекло, пекло в якому я вижила. Зараз я на краю прірви, сиджу, бовтаючи ногами. Частина мене зараз на лікарняному ліжку, можливо хтось прийде, а може в мене знайдуться сили покинути цей світ, потрібно лише схопитись хоча б за одну з думок.

2007 рік

Ніжки маленької дівчинки звисають з банкетки. Вона мовчки спостерігає, як мама дбайливо заплітає їй косички, готуючи до першого дня у школі. Її очі світяться теплом, у якому змішались гордість і тривога. Для дівчинки це справді один із найважливіших днів у житті. На жаль, зовсім не через школу.

Батько старанно складає підручники у новенький рюкзак, на ходу даючи дочці настанови: як важливо гарно вчитися, бути стриманою, слухати вчителів. Вона слухає, киваючи маленькою голівкою, навіть не здогадуючись, що ці слова можуть стати останніми.

Раптом простір розриває спалах яскравого світла. Земля під ногами здригається, ніби світ ось-ось піде тріщинами.

— Джині, ховайся! — голос батька звучить гостро, мов удар ножа.

Вона інстинктивно стрибає до шафи, як їй наказали. Заскочивши всередину, дівчинка завмирає, стискаючи руками край полиці. Звідси видно щілину у дверцятах — вузький коридор до жаху, що розгортається перед її очима.

Чужі люди у чорному вриваються до кімнати, мов тіні, безжальні й невідворотні. Разом із ними приходить важкий дим — густий, їдкий, він заповнює легені дівчинки, змушуючи її кашляти, але вона мовчить. Тримається.

Її пальці стискають дерево шафи так, що біліють кісточки. Очі розширюються, коли вона бачить, як батько кидається вперед, закриваючи собою шафу, наче єдиним своїм тілом здатен захистити те, що для нього найважливіше. Мама кричить, її голос обривається пострілом.

— Ні! — хоче закричати дівчинка, але слова губляться у хмарі диму, що дедалі сильніше душить її.

Бах! Гучний спалах, від якого завмирає все. Останнє, що вона бачить, — дуло рушниці, спрямоване на її тата. Його силует падає додолу, розчиняючись у калюжі крові.

Потім — тиша. Нестерпна, порожня тиша.

У кімнаті лежать три тіла. Два посеред калюж крові. Третє — заховане у шафі. Маленьке, живе, але розбите.

2015 рік

Молода дівчина крокує додому зі школи. Ще вчора було літо — час свободи і легкості. Але тепер усе змінилося: на плечі знову лягли кайдани шкільних буднів, які доведеться тягти ще дев'ять довгих місяців. Вона ненавиділа перше вересня. Цей день завжди змушував її повертатися думками до того жахливого ранку, який зруйнував її дитинство вісім років тому.

Занурена у спогади, вона не помітила чорну машину, що зупинилася напроти. Усе навколо завмерло. Тоновані вікна приховували її пасажирів, залишаючи лише відчуття загрози. Двері відчинилися, і на тротуар ступив чоловік. Його одяг був бездоганно елегантним, але обличчя видавало втому.

— Вірджинія, ви вимушені поїхати зі мною, — сказав він, знімаючи окуляри.

Щось у його погляді викликало незрозумілий жах. Очі... Саме вони змусили її завмерти. Образ, який переслідував її роками, знову постає перед нею. Спогади спалахнули, яскраві, мов блискавка: та сама кімната, густий дим, і його обличчя — останнє, що вона побачила перед тим, як втратила свідомість.

Вірджинія раптом усе зрозуміла. Це він. Убивця.

Не чекаючи продовження, вона різко розвернулася і побігла. Але її втеча тривала не більше кількох секунд — сильні руки схопили її і затягли назад до машини. Вона кричала, пручалася, але жодна жива душа на порожній вулиці навіть не обернулася.

Виявившись усередині авто, вона розгублено переводила подих і намагалася зрозуміти, що відбувається. Її голос тремтів, але питання звучали чітко:

— Що вам потрібно? Хто ви? Куди ви мене везете?

Чоловік, сидячи навпроти, зберігав холоднокровність. Його слова прозвучали майже байдуже:

— Мій бос хоче побалакати з вами. Ведіть себе стримано, міс.

Його голос був спокійним, але у ньому чулося щось, що не потребувало погроз — сила, яку не можна було ігнорувати.

Дівчина відчула, як її охоплює страх, але паніка змінювалася злістю. Вона не знала, куди її везуть, але відчувала — це змінить усе.