Враження від «Мова твого тіла» Чарівної Мрії

З дитинства мене захоплювали діснеївські казки — особливо ті, де головні героїні не були типовими принцесами, що чекають на порятунок, а сильними, живими постатями, які проходили складний шлях, змінювалися внутрішньо й трансформували світ навколо себе. Белль, Рапунцель, Покахонтас, Мулан, Ваяна — саме такі образи завжди були мені близькі. Час від часу я натрапляла на нові інтерпретації цих історій: деякі зачіпали, інші — губилися в банальності. Здавалося, що вже все сказано, і здивувати чимось новим просто неможливо.

Але уявіть моє щире захоплення, коли на Букнеті я відкрила для себе авторку, яка творить справжні дива. Її казки — не просто фантазії, а глибокі, непересічні історії про сильних героїнь, у яких між рядків пульсують внутрішні конфлікти, а сюжет торкається важливих соціальних тем. Першу книгу*  я буквально проковтнула, другу — читала повільніше, смакуючи кожну сцену — і зараз хочу поділитися з вами своїми враженнями від «Мови твого тіла» Чарівної Мрії. https://booknet.ua/book/mova-tvogo-tla-b434913

*«Таємниця твоїх очей» https://booknet.ua/book/tamnicya-tvoh-ochei-b431040 — перша книга з циклу «Казки навпаки» Чарівної Мрії. Однозначно рекомендую!

Сюжет

Сюжет розгортається в ізольованому дослідницькому центрі, куди запрошують Уну — талановиту перекладачку, що володіє десятками мов. Її місія незвична: встановити контакт із морською істотою — тритоном, який не спілкується жодною з людських мов. Завдання складне, майже неможливе, але ж Уна — не з тих, хто пасує перед невідомим. Вона занурюється в роботу з професійною точністю — спершу намагається розібратися в складній мові русалок, а затим навчити тритона спілкуватися людською мовою.

Утім, поступово ця місія виходить за межі лінгвістики й перетворюється на внутрішню подорож Уни. Дівчина проходить шлях від емоційної закритості до вразливості, від мовчання до тілесного діалогу, де кожен жест і кожен погляд стає частиною нової мови. Мови, яку не вивчають — її проживають.

Персонажі

Ось так я уявляю Уну

Уна Морен не належить до тих героїнь, які відразу ж привертають увагу. Бо вона не прагне бути помітною, не шукає близькості, не намагається змінити правила гри, ба більше: не претендує на головну роль. Її присутність здається суто функціональною, її поведінка — стриманою, а тіло — закритим, мов кімната без вікон, де все впорядковано, проте нічого не виходить назовні. Вона працює перекладачкою в ізольованому центрі, виконує свою роботу точно, без зайвих слів, і в цьому є щось парадоксальне: щодня маючи справу з мовами, Уна не довіряє словам. Вона живе в ритмі тиші, де немає запитань, немає зближення, лише чітка дистанція між нею і світом.

Та попри зовнішню стриманість, у ній щось є особливе — не те, що відразу впадає в очі, не гучне, проте таке, що з часом починає проявлятися, ніби тихий мотив, що поступово набирає сили. Уна не шукає контакту навмисно, одначе й не відвертається, коли хтось наближається. Вона не прагне близькості як мети, не намагається її створити, проте й не закривається, коли вона виникає природно. Так, Уна мовчазна, але не порожня. Стримана, але ця стриманість не є байдужістю, вона не холодна, а радше уважна, обережна.

Коли поруч з’являється Ейл, насправді не відбувається нічого очевидно драматичного — просто змінюється тон, мов у музиці, де одна нота здатна змінити весь настрій. Десь між рядками виникає відчуття, немов до зустрічі з ним Уна існувала в режимі внутрішньої ізоляції. Простір у ній був замкнений, ретельно впорядкований, контрольований, стабільний у своїй тиші. А ця тиша не потребувала фізичних меж, бо її тримала звичка — звичка до приглушених імпульсів, до передбачуваності, що не залежала від зовнішнього світу. І лише поява тритона почала хитати цю конструкцію, порушуючи цю тишу зсередини.

Зміна, що відбувається з Уною, не має чітко окресленої межі, не позначена конкретним моментом чи подією. Вона не зовнішня, не сюжетно зумовлена, не драматична. Це тиха внутрішня трансформація, що розгортається поступово, часом навіть непомітно. Уна починає чути інакше, дивитися глибше, бути поруч вже не як фахівець, а як людина. Її тілесність перестає бути бар’єром, а стає способом комунікації, мовою дотиків. І хоча перекладачка говорить мало, її мовчання набуває іншої якості — воно стає відкритим до зв’язку, де слова не потрібні.

Коли читала про Уну, я не шукала в ній себе — і все ж, попри відсутність очевидної схожості, я відчула близькість. Так, ми різні, це правда, проте вона — справжня, жива, така, що не грає ролей і не ховається за вигаданими формами. Її реакції завжди чесні, точні, людські, вони не прикрашені, не штучні, не казкові, бо в них немає потреби бути кимось іншим. Вона не прагне перемоги, не намагається змінити світ, не шукає кульмінації чи великого жесту — її рух спрямований в інший бік, у той простір, де головним стає дозвіл бути. Це не шлях до тріумфу, а шлях до згоди з собою — навіть тоді, коли ця згода незручна, навіть тоді, коли вона означає залишитися в тій формі, яка ще тільки народжується, ще не має чітких обрисів, але вже є істинною.