РОЗДІЛ 5. ЗВІЛЬНЕННЯ

Андрій поспішав. Він відчував, трапиться щось лихе. Чуття вело його вздовж вузьких вуличок до самісінької хати Хрущів. Серце чуло лихо. Роксана була у біді.

І справді, поблизу хати старости товклися люди. Їх було багато, а  сонце пекло так немилосердно, однак це не заважало їм притискатись одне до одного і викрикувати погрози.

Попід хатою стояло бліде подружжя Хрущів, а з вікна визирало налякане обличчя Роксани. Раптом хтось пожбурив камінь прямісінько у шибку, з якої виглядала дівчина. Роздався дзвінкий скрегіт скла. Юхима налякано зойкнула і ще більше зблідла.

- Люди добрі! Схаменіться! – пробував заспокоїти їх Іван Хрущ. Його обличчя змінювало колір з блідого на бурячковий, очі бігали по натовпі шукаючи союзників, проте це ще гірше розпалювало розгнівану юрбу.

- Іди звідси, Іване! – рикнула огрядна жінка з натовпу. Її хустина збилась на голові, а щоки розпашілись від спеки. Тільки темні очі люто виблискували, нагадуючи старості звіра, котрий ось-ось кинеться в атаку.

- Це мій будинок! Моє подвір’я! Ідіть геть звідси! – загорлав староста і запнувся.

У його сторону градом посипалось каміння. Одне з них боляче вдарило його у скроню. Іван не втримався і впав. Із-за волосся потекла тонесенька цівочка крові. Староста знепритомнів.

- Таточку! – скрикнула налякана Роксана і вибігла із хати, кинувшись до непритомного батька. Вона схилилась над ним і полегшено зітхнула, відчуваючи тепло під шиєю.

- Люди добрі, будьте милосердними! Ми підемо геть із села, тільки благаю, відпустіть нас! – тихий голос Юхими озвався з-за шуму.

Натовп людей наче оскаженів після того як Роксана вибігла із оселі. У сторону дівчини посипались прокляття і брудна лайка.

- Аякже! – хтось загорлав недалеко від Андрія. Він неохоче глянув на невисоку огрядну жінку, зачервонілу від злоби і сонця. – Ви підете з цього села, поселитесь у іншому і буде так само – посуха, неврожай і смерть! Хай все закінчиться тут і зараз!

Натовп заревів погоджуючись зі словами жінки. Та переможно усміхнулась краєм губ. 

- Краще іди звідси, Юхимо, і Івана свого забери! Ми із відьмою швидко розправимось, обіцяю!

- Обіцяєш? – сердито загорлала до неї досі тиха і зібрана Юхима. Її прекрасне обличчя скривилось від люті, а тіло затремтіло. – Ти думаєш я залишу свою дитину на натовп оскаженілих баб?

- Ну як хочеш… - невдоволено буркнула та, на мить запанікувавши від несподіваного спротиву Хрущівни.

Її рука піднялась вгору подаючи знак. Андрій знав, що це не передвіщало нічого хорошого.

Колись, мандруючи Галичиною, він випадково почув про обряд спалення відьми. У його уяві іноді виникало замучене тіло бідної жінки. У неї було обличчя Світлани. Насправді та відьмою і не була, а якби і була, Андрій знав напевне, жодна людина не повинна так мучитись. Часто він заспокоював себе, що Світлана померла швидко і безболісно, втім дивлячись на цей самосуд розумів, що всі роки себе лиш обманював. Ради Бога, той вогонь забрав у нього батьків!

- Досить! – гаркнув ворожбит, ловлячи на собі сердиті погляди людей. Деякі дивились на нього насторожено, деякі глузливо, інші ж, він бачив, хотіли його також пожбурити до Хрущів. - Ви ж люди, а не скажені пси!

Андрій обережно підійшов до Роксани, яка досі стояла, схилившись над батьком. Той привідкрив помутнілі очі і глянув спочатку на доньку, а згодом на дружину.

- Тобі слід відіслати їх геть, - ледь чутно прошепотів він до дівчини. Та обережно кивнула і щось тихо заторохкотіла до батьків. Хрущі благально дивились на доньку. Вони вперто кивали головами на всі вмовляння Роксани. Врешті відьма знову щось сердито зашипіла до них і ті, схиливши голови, обережно відійшли від неї.

Роксана залишилась стояти позаду ворожбита.

- Ти ж не думаєш, Андрію, що ніхто не дізнається про твоє повернення? – озвалась  Марусина Крива, зіп’явши руки в боки. Натовп знову загудів.

- Надіявся провідати сестру, яку ви так безбожно позбавили життя, - Андрій виглядав зібрано, його обличчя не видавало ніяких емоцій.

- Ти ж знаєш, що на її місці повинен бути ти! – сплюнула сердито жінка. Він незадоволено відвернувся від неї, дивлячись на Роксану. Навкруги неї знову згущалась темрява. Ворожбит бачив тонкі клубки сили, які майже торкались чорного плаття дівчини.

- Може до біса їх? – запитала вона. Її очі палали злим багрянцем, а уста були зімкнені. Тьма  ластилась  до пальців відьми і Андрій був ладен поклястись, що чув як та поскрипувала на кінчиках темного волосся. – Спалити до дідькової матері, щоб не верещали?

- Чим ми будемо тоді кращими за них? – запитав він, вдивляючись у вродливе обличчя Роксани. Та неохоче кивнула, погоджуючись зі словами ворожбита.

- Що тоді? – запитала вона і враз її очі округлились від здивування. – Ти хочеш у хату! – ледь не вигукнула. Ворожбит кивнув. - Вибачте, нам пора! – скрикнула дівчина і, схопивши Андрія за руку, потягла у дім.

- Безсоромниця! – загукали люди у натовпі. Однак, вони тільки того і чекали, аби загнати відьму у хатину.

- Ну? - Запитала Роксана і протягнула вперед руку із перснем.

 «Вража дівка! Ти все знала!» -  Андрій подумки розсміявся. Він обхопив перстень рукою і обережно потягнув до себе. Перстень зі дзвякотом впав на підлогу. Роксана полегшено зітхнула, однак темрява навколо неї і не здумала нікуди діватись. Ворожбит із недовірою  глянув на неї.