РОЗДІЛ 3. ДЕ НЕМАЄ СПЕКИ

 Сутеніло. Павло Довгий задоволено дивився як останні промені сонця ховаються за пагорбами. Десь там, на небі, скоро спалахнуть перші зорі і він вирушить в дорогу. Там вже давно на нього зачекалась вода. Він марив нею – прозорою, холодною, майже кришталевою.

З настанням сутінок село поволі прокидалось неначе давні вампіри. Спека поволі спадала і можна було жити. Повз оселю Довгих промайнула висока постать, вбрана у світле. У ній Павло розглядів хмарника, котрий зовсім недавно велично увійшов у село. Годі вже було спостерігати ту велич у згорбленій сухій фігурі – той явно був не у настрої.

Павло вже хотів гукнути того, але пригадав свою обіцянку бабі. Ні, він не буде говорити з тим ворожбитом. Хтозна, що той може зробити. Йому ще за матір’ю глядіти. Він глянув на жінку, яка бездумно дивилась у одні їй відомі простори. Її голова була нахилена вбік, а очі широко розплющені. На мить, Павлові здалось, що у очах матері промайнуло впізнання, однак та і досі сиділа і мовчала. Вона рідко говорила. Іноді йому здавалось, що та була німою, хоча іноді видавала дивні звуки схожі на лемент птиць чи якого звіра.

Катря Довга була причинною, так говорили про неї селяни. Павлові було байдуже на поговори людей. Парубок любив матір та всіляко старався допомогти і захистити її. Навіть тоді, коли почалась засуха, деякі вказували на Катрю і казали, що вона відьма. Павло із бабою ледь змогли відговорили навіжених від необачних дій.  

Відколи пішов її  Карпо, відтоді наче з розуму зійшла. Щодня ще більше сумувала і з туги, мабуть, і стала причинною.

Зараз сиділа тихо, іноді схлипувала. Павлові було жаль матері, але нічого вдіяти не зміг.

-  Мамо, я піду по воду, - тихо проговорив він.

Жінка навіть не глянула у його бік.  Парубок обережно її обійняв і гукнув за бабою. Та визирнула із-за хати і кивнула.

- Правильно робиш, - похвалила вона. – Але не ходи через цвинтар.

Павло лиш головою похитав на попередження Устини. Він чув її оповідки, що мимо кладовища опісля заходу сонця ходили духи відьом і пробуджувались опирі. Він цим слухам не вірив, однак завжди тримав при собі в’язку часника за пазухою. У торбі поблизу поясу надійно ховалась хустка  змочена святою водою. Він знав, що у опирів і відьом ніяких шансів проти цього. 

Незважаючи на попередження баби він ішов навпростець мимо цвинтаря. То була найкоротша дорога до сусіднього села. Щоб оминати цвинтар, треба зробити великий гак, а він того не хотів, відстань до сусіднього села і так велика.

Лиха слава кладовища, де селились упирі та відьми якось діяла на самого Павла. Він намагався йти швидше, але щось змусило збавити темп.

На кладовищі хтось був.

 Його обдало холодом від можливої зустрічі із упирем. Ноги затремтіли і він застиг, не в силі поворухнутись. А потім парубок вгледів, майже на самому краю, поблизу яблуньки, де була похована відьма Світлана, безмовно стояла похила постать. Він полегшено видихнув, глядячи на ворожбита. Йому досі було моторошно застати того у таку мить ще й у такому місці, але водночас здолало полегшення, що то не упир, яким лякала його баба.

«Привітатись чи промовчати? Пройти повз нього як ні в чому не бувало? Але на цвинтарі недобре вітатись! Та й пройти повз якось не гарно…» – хаотично проносились думки у нього в голові. Ноги знову ожили і самі понесли Павла до самотньої постаті ворожбита.

Він порівнявся з ним і бездумно вглядівся у горб, порослий зеленою травою. Ворожбит наче не відчував присутності Павла. Оперся на свою змієподібну палицю і теж застиг, нагадуючи тому придорожній камінь.

- Іноді я приходжу на це місце, – тихо мовив Андрій, якого Павло так і не впізнав. – Воно постійно у моїй голові. Як згадка про те, чого я позбувся через власну дурість. І ось я тут, а моя сестра – мертва. - Він вказав на могилу, де лежала Світлана.  

 Павло витріщив свої блакитні очі, ніби побачив примару.

- Я думав, що ти мертвий, – ледь видавив із себе. – Ти не знаєш як я винен перед тобою. Якби я не пішов на озеро, то…

- Світлана була б жива? – завершив за нього Андрій. Павло кивнув. – Те, що мало статись - сталось. В цьому винен тільки я.

- Ти врятував мені життя! – заперечив Павло.

- А взамін вони забрали життя у моєї сестри. Скажи мені, друже, чи варті люди того, щоб робити добро? Мовчиш? – Андрій обернувся до Павла, який мовчки завмер поблизу. Його аконітові очі пильно вглядались у переляканого хлопця. Потім наче знайшов у його німому виразі якусь відповідь, бо лиш хмикнув і знову втупився на кривий хрест на могилі сестри.

- То був Лесько Кривий, – процідив Павло. – Він тоді першим втік і відразу побіг до матері. Ти знаєш, яка та Марусина нарвана. Хтось криво подивиться – відразу величає відьмою. А тут така подія… Її син міг постраждати… Справді Кривий!  - зневажливо протягнув парубок. - Моя баба теж була серед них. Я її відмовляв, казав, що то все неправда. Я не хотів, щоб вони вбили тебе. Я ж ледь не втопився, а ти мене врятував! Ти пам’ятаєш, того року теж була засуха? – не дочекавшись відповіді Павло продовжив. – Вони вирішили звинуватити у всьому тебе! Як смішно! Через декілька років будуть казати, що моя мама теж відьма! Хоча бідна не може сама вийти із хати без нагляду. Баба сама почала жалкувати і казала, що то її особисте прокляття, бо не послухала мене. Тепер моя мама платить за гріх баби. Та скривдила невинну душу, а тепер відьма мстить своїм кривдникам.