РОЗДІЛ 2. ВІДЬМА ПОНЕВОЛІ

Андрій прийшов до Хрущів, коли стемніло.

У животі неприємно бурчало від голоду, а голову напекло сонцем. Хмари не слухались рук ворожбита. Не з’являлись на території Зелених Пагорбів, хоч Андрій і сам бачив, як ті здалеку пливли повз село,  минаючи його.

Ворожбит подумав, що над селом стоїть невидима перепона, котра розганяє хмари у сторони, подалі від  цього місця.

Хрущі були і раді гостю, і водночас боялись.

Його запросила до столу Юхима, дружина Івана. Це була висока чорнява молодиця. У жінки було ніжне обличчя із легкими зморшками поблизу блакитних як небо очей. Її волосся, заплетене у грубу косу, здавалось гладким і чорним як смола.

Коли повечеряли, Андрій став розпитувати господаря що і до чого. Іван зітхнув і почав свою коротку розповідь.

У Роксани, його доньки, були сімнадцяті іменини. Прийшов закоханий у неї Павло Довгий і подарував перстеник. Красивий срібний перстень. Видно відразу, що дорогий. Дівчина у той же день вирішила приміряти його на палець. Все пишалась і милувалась, і бігала подругам показувати. Здавалась сама собі в ту мить найвродливішою дівчиною, хоч і такою насправді була. Подруги заздрісно зітхали і милувались, бо Павло хоч і не красень, зате не з бідної родини. Роксана наче на сьомому небі від щастя опинилась, усміхалась і ледь не танцювала.  

 А опісля того, сталось якесь лихо. Ввечері, коли лягала спати, вирішила зняти каблучку із пальця, а та намертво припала до її пальця. І у воді руки мочила, і смальцем натирала – не могла позбутись. Камінчик мерехтів чорнотою, так що і дівка задивлялась на камінь і сама стала такою. 

- І я тобі кажу, наче біс вселився у нашу Роксану! – поскаржився батько і зітхнув, крадькома дивлячись на хату, у якій, як здогадався Андрій, сиділа дівчина. – Недавно оце заходжу, а вона тими очицями - блим! І лава у повітря піднялась. Глек добрий розбила оцим своїм блим! Стіл потрощила! Новеньке скло, яке оце Юстина недавно помила, і те покрилось тріщинами! Сама ж стала вся чорна. Бігме, я сам її боюся як чорта! Ось це недавно був у старої баби Усті, так вона нагадала нам із Юхимою за обереги. Каже, беріть, діти, і вбирайте на себе, се змійовики. Їх навіть князі носили – з одного боку змій, з іншого святий Михайло, який проганяє сего змія.

Андрій осміхнувся краєчком губ.

- Можна глянути? – попросив ворожбит.

 Іван як чекав того. Без жодного слова зняв зі своєї червоної попеченої сонцем шиї  оберіг і протягнув у руки Андрію.

Чоловік уважно розглянув масивний ланцюг і кружечок із двох боків. Питань не було – це був дійсно змійовик. Він знав, що цей медальйон та, як казала Устина оберіг, насправді належав доньці баби – Катрі і її синові Павлу. Ворожбит нічого не сказав, мовчки протягнувши втрачену прикрасу назад. Хай побуде поки що у Івана, а там час покаже…

-  Гарна річ! Дорога мабуть? Звідки це?

- Та було у нас тут і було… - зітхнув староста і нахилився ближче до ворожбита, так наче їх насправді могли підслуховувати.

- Мене ще тут не було, як розказували, що в Зелених Пагорбах відьма жила. Звали її чи то Іванна, чи Оксана…

- Світлана, - мовив тихо Андрій, втупивши очі у стіл.

- Ади, справді! – гойкнув Петро. – Так ось жила ся відьма зі своїм братом. І вродлива була дівка, нічого не скажеш. Хлопці табунами бігали, плоти перегинались як вона йшла. Казали, що вродливішої за неї годі знайти. Струнка, рудоволоса, зеленоока, багачка! А розумна яка! Я не знаю, мені здається, що се була звичайна дівка. Злі язики плели, що відьма, а вони ніколи правди не скажуть. А ось щодо брата чув, що той справді був відьмаком. Андрієм його звали. Темний він був. Я чув від людей, що зі зміями говорив і хмари міг викликати. Оце  розізлиться і дощ накличе, а там і буря не за горами. Раз ходили на став, та щось там було між малими. Діти, що з них взяти! Дуркують, бо пізніше виростуть і вже треба і на поле йти, і щось робити. Так пішов і той з ними, темний. Не знаю, щось видко задирали його, бо той ледь не втопив Устининого внука.

- Це той Павло Довгий? Рудий і ластатий? – недовірливо запитав Андрій, поморщившись від історії, яка з роками викривилась до невпізнанності.

- Ага! – Погодився староста незадоволено згадуючи хлопця. Павло не подобався йому й Іван не розумів, чому донька обрала саме його. -  Сей, вражий син! Казали, що той темний використовував якісь свої злі сили. Ввечері майже все село завітало до Світлани і вимагало, щоб та видала їм хлопця. Та відмовилась і вони силоміць виштовхнули її з хати і зайшли всередину. Андрія не знайшли, і тоді люди розізлились і спалили її оселю. Та вбігла у хату із криком, але згоріла бідолашна… – Він сумно видихнув і продовжив: – Донька Устини Катря була подругою Світлани, вона ходила по згарищі і шукала її. Казали, що вона ще знайшла гроші – велику скриню із золотом на тому згарищі. Вона крадькома їх забрала, але мабуть те багатство не принесло їй щастя. Не пройшло і року як пішов її чоловік, та й відтоді ні вісточки від нього.

- Думаєте, перстень теж відьмин?

- А хто його знає, - сердито махнув рукою Іван і знову зітхнув. – Моя Роксана не потребувала ні срібла, ні золота. У нас завжди всього вистачало! А це вчепилась у цього Павла і стала як навіжена. Ще й перстень цей… З роду не любила прикрас, а до цього кавалка срібла причепилась і… Ще й сей Павло… Сама як квіточка, а сей… - він видихнув і змовк.