РОЗДІЛ 1. БЛУДНИЙ СИН

Селище Зелені Пагорби охопила безкінечна апатія.

Всі чекали ночі, бо тільки тоді можна було видихнути з полегшенням.

Ніхто не знав звідкіль взялось таке спекотне літо. Був липень і за останні два місяці жодного разу не випало дощу. Сонце пекло наче скажене. Місцеве озеро майже пересохло, трава вигоріла і люди переживали за врожай. Від самого ранку аж до вечора неможливо  на вулицю вийти аби не згоріти під палючими променями. Червоняві обличчя селян були втомленими і знесиленими.

Стара Устина квапливо відганяла від себе мух – ті теж невідомо звідки взялись - противні і чорні, набридливі і кусючі, -  вона вже з рахунку збилась скільки їх перебила.

Павло Довгий, її єдиний онук, сидів на лаві попід яблунькою і, прикривши голову руками, дрімав.

- Ась! – переможно відізвалась Устина і знову добряче змахнула катраном поблизу глека з молоком.

Стіл затрясся від удару,  але юнак не прокинувся. В цей момент йому снилась Роксана Хрущівна – донька сільського старости Івана Хруща. Вона хитро усміхалась і поглядом манила до себе. Її біла сорочка видалась йому прозорою, а темні коси струменіли по гладкому плесу озера. Вода була кришталевою і холодною, саме те що треба  у таку спеку. Дівчина бризнула на нього цією водою і він засміявся їй у відповідь. Навіть у сні йому ввижалась вода.

Сухі губи піймали одну із краплин і він прокинувся. В’яло оглянувся, немовби згадуючи де він перебуває і солодко позіхнув.

Баба якраз зайшла у хату до матері.

Був полудень. Ще трохи і знову іти до сусіднього села по воду. А це добряча відстань! Треба відіспатись, однак горло нещадно пекло від спраги. Дивно, сусіднє село процвітало і купалось у зелені, земля родила, а сонце видавалось лагідним і не пекло як огні ада.

Павло зігнав набридливу муху із глека з молоком і жадібно надпив. Те  прокисло і ще більше розтривожило його спрагу. Господи, як він хотів води! Прозорої, чистої, холодної… Такої як уві сні з Роксаною.

Якщо з ним буде Роксана він згоден і на каламутну, лиш би та тільки стояла поруч! Дівчини він вже не бачив майже два місяці. Хоч як Павло впрохував її вийти, та закрилась у себе у кімнаті і ниділа від спеки.

Павло скуйовдив своє мідне волосся і окинув поглядом небо. Воно було чистим і блакитним, без жодної хмаринки. Парубок знову сонно позіхнув, дивлячись на величезне біле коло сонця і опустив свій погляд нижче до горбів. Їх було  чимало. Весною уквітчувались зеленню, а на літо вбирались у чебрець і розхідник. Подекуди цвіли маки і ромашки, жовтувата кашка і білий деревій. Але з приходом цієї спеки все повсихало. Зараз Зелені Пагорби перетворились у обпалені жовті, червоні, коричневі і тільки де-не-де зелені.      

Павло підвівся із-за столу. Його ластате обличчя здавалось буряковим при світлі сонця і лиш блакитні очі блистіли холодом.

- Встав вже? – спитала баба Устина, нечутно підходячи до парубка. Той байдуже кивнув. – Що це робиться, день Божий, а всі сплять?

- Ба, я…

- Та знаю я… - Баба голосно позіхнула. – Клята жара. Сам чорт видко її послав за наші гріхи. Люди сплять днем, а ввечері ходять як причинні без сну. Де се бачено, аби днем спати?

- Треба буде піти за водою у Берегове. Пішов би зараз, та видко звалюсь по дорозі від спраги.

- Я тобі дам у сю жару йти! В таку жару ходять або хорі, або причинні! Глянь, ні душі!  – Баба глянула на пагорби і вказала рукою на них, ніби в підтвердження своїх слів. Дорога була пустинною і безлюдною. Земля аж розчервонілась від сонця. Всі сиділи по своїх хатах. – Йой, се мабуть точно причинне! – Устина сплеснула руками.

Павло приглядівся. І справді! Баба хоч і була стара, але зір ще жодного разу не підводив. Спочатку за горбом явилась тінь, а потім і сам її власник. Наче нізвідки повіяв вітер, здіймаючи у вись куряву. Здалось, що темна висока постать нависла  важкою хмарою над селом.

Незнайомець ішов повільно, наче не зважав на спеку. Обличчя  було закрите капелюхом, сам же опирався на палицю. Навіть із такої далечини Павло побачив, що той накульгував.

- Хто це? – спитав він.

 Небо в якусь мить спохмурніло і звідкись взялись хмари. Здавалось, що вони пливли за незнайомцем як вірні пси за господарем.

- Свят-свят-свят, – перехрестилась баба, дивлячись на це видовисько. Її старечі очі пильно дивились на перехожого і ніби пригадували щось своє. – Іди в дім, я зара прийду.

Баба геть забула про обідній сон. Вона недбало махнула рукою на внука і пригляділась дужче. Двадцять літ назад, коли ще Павло був  хлоп’ям, пішов її син, так і не повернувся. Донька мабуть від туги з розуму зійшла. Рада сама була  піти вслід за ним, аби найти живого чи мертвого, та на кого лишити малого онука? А причинна донька на кого залишиться?

Двадцять років баба плекала надію, що може хто із знайомих принесе вісточку. Проходили роки, а від нього ні слова так і не прийшло.         

- Може се… - та не доказала, дивлячись як голубі очі внука вкриваються памороззю. В той момент він теж пильно вдивлявся у перехожого, подумки молячись, щоб то був батько. 

Перехожий спинився поблизу їхнього двору і вони могли його розгледіти. Був кремезним, ладним, довге золоте волосся медовою патокою розливалось по широких плечах. Незнайомець підняв солом’яного капелюха і неголосно привітався. Тут-то Павло і розгледів незнайомця. Той був не юнаком, проте безбородим, із правильними рисами обличчя. Темні аконітові очі пильно втупились на них із бабою. Павло подумки перехрестився і відвів очі, перериваючи тяжкий погляд.