Казали, що Роксана була дівкою вродливою. На селі годі знайти вродливішої. Очі як волошки, коси як вугілля, тонка висока фігура – струнка як молода тополя. Щоки палають рум’янцем, а на устах застиг загадковий усміх. Паркани не витримують, хлопці табунами бігають, а вона знай собі – йде із гордо піднятою головою лиш губу закусивши.
Павло не був сильної волі, побачив цю вродливицю і закохався як скажений. Знай бігає за дівчиною як прив’язаний і не відчепиться. Полонила його серце вража дівка! А та собі знай, голову вверх і дразниться. Рудий, ластатий, ще й як на лихо на цілу голову нижчий.
- Все одно моєю буде! – обіцяв він сам собі.
Хлопці жартували із нього, але де там! Старостівну йому подавай! Прийшла йому ця штука у голову, і все крутиться, і вертиться нав’язливо, і не дає спокою. Аж дихати важко!
І якось так трапилось, чи то у Роксани серце розтануло, чи то у Павла нашого вечір видався вдалим, але слово за слово і вони зійшлись у балачці. А там і на наступний день знову, коли звечоріло почали свою розмову. І так дорозмовлялись, що вже мабуть і до весілля йшло. Павло був готовий хоч зараз старостів у хату до Хрущівни кликати. Але чекали до Покрови, бо було так домовлено.
А зараз іменини у Роксани і треба щось подарувати.
Павло не міг залишити кохану без дарунка, вбіг у хату як ошпарений, баба Устина лиш руками сплеснула. А той знай собі, ледь скриню сімейну всю не витрусив, ланцюжки і золоті монети посипались градом, а парубок лиш щось вишукує. Натрапив його погляд на перстеник срібний, переплетений у дивних узорах, які чимсь нагадували зміїні лусочки, посередині ж величезний чорний камінь. Краса неймовірна! Тільки Роксана варта такого!
Він перстеник схопив і судженій своїй поніс. От і забавка для коханої! Зустрів Павло дівчину, вручив перстеник їй, а та візьмись приміряти на пальці. Очі дівки горять небесною блакиттю від втіхи, щоки зарум’янились. А щойно вечір наступив подругам побігла хизуватись срібною красою.
Сама ж ніби розцвіла як квітка від щастя.
Коли прийшов час спати, почав перстеник гризти. Та ось біда, стягає його з пальця, а той наче прилип до нього. Промучилась вона з ним до опівночі, а результатів нуль, наче приріс до шкіри.
Роксана лягла спати, з надією, що з ранку все-таки позбудеться перстеника. Ти ба! Ще ніколи Роксана так не помилялась…