Глава 2

Віка ще довго стояла біля вікна, тримаючи в руках маленький золотистий конверт.

Вона кілька разів перевернула його, уважно розглянула срібну зірочку й навіть понюхала папір. Конверт пахнув чимось незвичайним — свіжими квітами, літнім вечором і трохи ваніллю.

— Хто міг залишити його тут? — прошепотіла дівчинка.

Віка жила на другому поверсі. Її вікно виходило на сад, де росли яблуні, вишні та старий клен. Під вікном не було балкона, а на підвіконня ніхто не міг потрапити непомітно.

Дівчинка задумалася.

Можливо, це жарт? Може, мама вирішила влаштувати їй сюрприз? Або Марійка захотіла розіграти подругу?

Але чомусь Віка відчувала, що все набагато загадковіше.

Вона сіла на ліжко й обережно розкрила конверт.

Усередині лежав маленький аркуш паперу. Він був складений удвічі, а на ньому красивими синіми літерами було написано:

«Дорога Віко!

Ти давно шукаєш диво.

Але чи готова ти його побачити?

Якщо так — сьогодні, коли годинник проб’є дванадцяту, вирушай до старого дерева в кінці саду.

Не бійся. Диво не приходить до тих, хто боїться невідомого. Воно приходить до тих, хто вміє слухати своє серце.

Твій таємничий друг».

Віка прочитала листа один раз.

Потім другий.

А потім ще третій.

— Старе дерево в кінці саду… — задумливо промовила вона.

У їхньому саду справді росло старе дерево. Великий дуб, якому, за словами бабусі, було понад сто років.

Його стовбур був настільки широким, що навіть двоє дорослих не змогли б обійняти його руками. Влітку він давав густу тінь, а восени вкривав землю золотим листям.

Віка часто гралася біля нього, але ніколи не помічала нічого незвичайного.

— А що, якщо це справжня магія? — тихо сказала вона.

Від цієї думки дівчинка відчула одночасно страх і радість.

Вона заховала листа в синю коробочку, швидко одягнулася й побігла на кухню.

— Доброго ранку, сонечко! — привітала її мама. — Ти сьогодні дуже рано прокинулася.

— Мам, а ти колись отримувала загадкові листи?

Мама здивовано підняла брови.

— Загадкові? Ні, здається. А що?

Віка на мить замислилася.

Вона хотіла розповісти все, але чомусь вирішила поки що зберегти таємницю.

— Просто цікаво, — відповіла дівчинка.

Мама усміхнулася й поставила перед нею тарілку з млинцями.

— Знаєш, Віко, іноді найцікавіші історії починаються з простих запитань.

Дівчинка задумливо кивнула.

Весь день вона не могла зосередитися на звичайних справах.

У школі вчителька пояснювала нову тему, а Віка думала про конверт.

Марійка розповідала про свою нову книжку, а Віка уявляла старий дуб.

Навіть під час обіду вона ловила себе на тому, що дивиться на годинник.

До дванадцятої залишалося ще кілька годин.

Час тягнувся неймовірно повільно.

Коли Віка нарешті повернулася додому, вона одразу побігла до своєї кімнати й перевірила, чи на місці лист.

Він лежав у коробочці.

Дівчинка перечитала його ще раз.

«Не бійся. Диво не приходить до тих, хто боїться невідомого…»

— Я не боюся, — сказала вона сама собі.

Але її голос звучав трохи невпевнено.

Віка визирнула у вікно.

Старий дуб стояв на своєму місці. Його гілки повільно рухалися від легкого вітру.

І раптом дівчинка помітила щось дивне.

Між корінням дерева мерехтіла маленька золотиста цятка.

Вона зникла.

Потім з’явилася знову.

Віка широко розплющила очі.

— Це неможливо…

Вона швидко подивилася на годинник.

До дванадцятої залишалося лише десять хвилин.

Дівчинка накинула легку курточку, взяла ліхтарик і тихенько вийшла в сад.

Ніч була прохолодною.

Місяць освітлював доріжку, а листя шелестіло над головою.

Віка йшла повільно, намагаючись не шуміти.

Коли вона наблизилася до старого дуба, золотиста цятка знову замерехтіла.

Тепер вона була набагато яскравішою.

Дівчинка зупинилася.

— Хто тут? — тихо запитала вона.

У відповідь почувся легкий дзвін.

Наче хтось торкнувся маленького срібного дзвіночка.

Віка зробила ще один крок.

І саме в ту мить годинник на її руці показав дванадцяту.

Земля під дубом раптом засвітилася.

Між корінням з’явилися маленькі золоті вогники, які кружляли навколо стовбура.

Віка не могла повірити власним очам.

— Невже… це справжнє диво?

З-під коріння дерева почувся тихенький голос:

— Нарешті ти прийшла, Віко.

Дівчинка завмерла.

— Хто говорить?

— Той, хто чекав на тебе дуже довго.

І раптом старий дуб повільно розсунув свої корені.

Перед Вікою відкрився маленький круглий отвір, з якого лилося золотисте світло.

Дівчинка зробила глибокий вдих.

Вона ще не знала, що за цими дверима ховається цілий чарівний світ.

Світ, у якому її віра в диво стане найважливішою силою.

Кінець другої глави.