Друга зустріч у клубі

Час настав для зустрічі в клубі, куди було запрошено Іларі. Присман не заперечував, навпаки, навіть виявив зацікавленість і попросив познайомити його з нею. Інші учасники з радістю зустріли Іларі і з цікавістю запитували, в чому полягає суть регресивного гіпнозу.

— Ну що, почнемо зустріч! Всі прочитали чернетку другого розділу? Хто хоче висловитися? — запитав я, ніби натякаючи всім на причину нашої зустрічі.

— Ти протиставляєш знання вірі, — тут же втрутилася Енджел. — Але хіба віра не є також знанням про Бога? Наприклад, коли ми чуємо, що земля кругла, хіба ми маємо чітке знання, засноване на досвіді? Ми віримо тим, хто нам розповідає, як очевидці. Або, скажімо, квантова заплутаність — знову ж таки, ми віримо фізикам, які нібито це довели. Чи не здається тобі, Бофін, що більшість знань, які ми маємо, це більше віра, ніж знання? Навіть твої дослідження в другому розділі — це віра археологам та антропологам. Чому не можна припустити, що віра в Бога заснована на тих же принципах?

— Мені здається, що Бофін мав на увазі інший аспект, — заступилася за мене Люсі. — Знання — це стійка, доведена база логічно послідовних і пов’язаних фактів, які індивід сприймає як основу своєї парадигми. Вибудовуючи певну схему висновків, можна дійти до віри, як звичайно сформованого переконання. Але шлях до цього переконання лежить через пошук інформації, яка лягає в основу знань.

— Якщо врахувати, що віра передавалася в усній формі від батьків до дітей, то не дивно, що, наприклад, у скандинавських народів віра в Одіна та Валгаллу була знанням, — втрутилася в розмову Літел.

— Літел, твоя іронія зрозуміла, — вигукнув Герман. — Справді, половину вірувань, а разом із ними й забобонів, нам прищепили в дитинстві, на радість психологам, а іноді й психіатрам. Очевидно, здатність адаптуватися до реальності є вірою. Багатьом не дано бути носіями знання, оскільки знання зобов’язує стати відповідальним. Віра — це завуальований спосіб перекласти відповідальність на Христа, Норн, Аллаха або на будь-якого святого чи вигаданого міфологічного праведника.

— Взагалі-то я не іронізувала, — спробувала вдавати, що образилася, Літел. — Я мала на увазі не просто передачу вірувань серед північних традицій, а й знання без доказів. Спочатку передавалася готова парадигма з усім пантеоном богів та устроєм життя, як мудрість, якщо хочете, генетично закладена. Іноді віра несе вже готове знання без альтернатив. Терпимість виникає лише тоді, коли це не порушує зони комфорту. В інших випадках це антагонізм, як, наприклад, насаджуване християнство на скандинавському континенті. Поки були набіги вікінгів не на християн, а на можливість збагатитися, усі терпимо ставилися до вівець церкви. Але коли християнство почало насаджувати віру кров’ю та вогнем, це вже стало історією про віру. Знання — це стан, а віра — це доказ. Тому що знання є всередині, і воно зобов’язує людину змінюватися, а віру потрібно доводити собі щоразу, пропустивши літургію чи згрішивши проти Бога. Ось чому у вірі за всіх часів переконували, а знанням навчали.

Я посміхнувся у відповідь на промову Літел, адже саме це я хотів передати у другому розділі. Однак навіть мені не вдалося так чітко висловити суть знання та віри. Літел, відчувши мою вдячну посмішку, вклонилася у відповідь.

— На мій погляд, — перервав коротку паузу в дискусії Вольс, — віра — це спосіб не збожеволіти в той момент, коли немає знань. Дозвольте пояснити, — піднявши руку, він випередив можливі заперечення. — Річ у тім, що ми сперечаємося про одвічну дилему: що було первинне — курка чи яйце? Припускаючи спочатку віру, ми потім, ґрунтуючись на ній, отримуємо досвід підтвердження, а, як описав Бофін, відповідно до досвіду — знання. Таким чином, віра стає самим знанням. І навпаки: якщо людина отримує знання, вона починає вірити, природно ґрунтуючись на знанні. Тож що первинне — знання чи віра? На мій погляд, тут потрібно дати чітке визначення термінам "віра" і "знання". Знову ж таки, взявши за основу опис Бофіна або інші визначення з інших джерел, це все одно залишиться філософським нерозв'язним питанням курки та яйця.

— Як завжди, ви всі маєте рацію й водночас не маєте, — взявся резюмувати зустріч Менфіс. — Коли з'являється яйце, йому не треба вірити в курку, так само як і курка не вірить, що вона має яйце. Їхня віра закінчується на бажанні фермера, яке невідоме ані курці, ані яйцю. Фермер і сам не знає, потягаючись на ганку, чого він хоче сьогодні з'їсти. Він знає, що в нього є курка, і вірить, що вона знесе яйце. Курка теж вірить у це, але не знає, що фермер хоче, так само як і сам фермер. Яйце ж не вірить і не знає нічого, але здогадується, що може стати сніданком!

Мораль цієї дилеми така: у майбутнє потрібно вірити, і, як то кажуть, "по вірі вашій нехай буде вам". Але пам'ятаймо, що знання дає впевненість у завтрашньому дні стільки ж, скільки віра яйця, курки та фермера в Бога.

Менфіс на диво закінчив зустріч вибухом сміху, розрядивши обстановку своїм кумедним, але дуже цікавим прикладом. Іларі мовчала й уважно слухала; на мої натяки висловитись вона подавала знак заперечення. Записуючи всі висловлювання, як старанна студентка на лекції, вона потім шепнула мені, що свої висновки надішле мені на пошту.

Зустріч закінчилася. Я їхав додому, як завжди, розмірковуючи про все почуте. Людині у щось треба вірити; без віри, напевно, не було б розвитку цивілізації. У той самий час не можна сказати, що віра рухала прогрес і призводила до знання. Є завжди щось середнє — сумнів. Саме сумнів є двигуном у розвитку. Балансуючи між знанням і вірою, людина не знаходить спокою в сумнівах, що породжує страх аварії віри і нерозуміння того, що відбувається, тобто знання. І знання, і віра — це елементи свідомості людини, які приводять її до спокою, іноді суперечачи одне одному, а іноді підтверджуючи. Ці два поняття створюють напругу через сумніви. Віра чи знання? Вступаючи в протиріччя одне з одним, вони завжди породжують щось третє. Менфіс прав: “знання дає впевненість у завтрашньому дні стільки ж, скільки віра яйця, курки та фермера в Бога.”