Берег спогадів

— Нашатир! Несіть нашатир! — пролунав глухий голос звідкись згори, немов пробиваючись крізь туман. Маргарет? Її обличчя наблизилося до мого, розпливчасте, але знайоме.

— Бофін, Бофін, ти мене чуєш? — запитала вона.

— Так, Марго, чую… — Смердючий запах нашатирю вдарив у ніс, примушуючи зібратись.

— Бофін, це я, Іларі.

— Іларі? А де Марго?

— Фух, ти приходиш до тями. Дай-но я витру тобі ніс. Як же ти мене налякав!

Я спробував піднятися. Навколо — тиша студії. Іларі тримала мене за руку, спокійно та впевнено, киваючи на всіх, хто проходив повз, мовляв, усе гаразд.

— Ти як, Бофін? — запитала вона.

— Мабуть, нормально. Трохи паморочиться. Що сталося?

— Це я тебе хотіла запитати, що сталося? Ти перший.

Іларі розповіла, як я раптом знепритомнів під час сеансу, налякавши всіх, через що його довелося перервати.

— Я що, кричав? Що відбувалось?

— Та ні, тільки трохи. Але ми всі трохи перелякались, — усміхнулася вона. — Добре, що я тут, усіх вдалося швидко заспокоїти.

— Ти ж лікар?

— Так, але таке зі мною вперше. Такий випадок, скажімо, екстраординарний.

— Тобі варто проводити мені сеанси?

— Звісно. Просто тепер будемо проводити їх індивідуально, — вона підморгнула. — І трохи дорожче, зате безпечніше для всіх. А моїх клієнтів ти вже більше не налякаєш своїми вигуками.

— Гаразд, згоден. А можеш приїздити до мене додому? Думаю, Бестер буде не проти.

— Чудово! Я якраз хотіла побачитися з нею, давно не бачилися.

— Звісно. Слухай, а ти мене зараз додому не підкинеш? Голова трохи паморочиться.

— І як я тоді повернуся?

— Щось вигадаємо. Я зараз зателефоную до Бестер. А собак ти не боїшся?

— Я їх обожнюю.

Іларі Івіні була жінкою "бальзаківського віку», що носила свій вік з грацією. Злегка повненька, але завжди елегантно вдягнена у темні тони, обираючи вільний крій, шарфи, накидки. Я жодного разу не бачив її в одному і тому ж шарфі двічі. Її вбрання завжди були стильними, підкреслюючи її натуру, без зайвої зухвалості, а волосся — коротко підстрижене, каре з легкою сивиною, що красиво пасувала до її обличчя. Її проникливий і доброзичливий погляд наче заглядав у душу, немов їй було відомо більше, ніж вона казала.

— Твоя машина така маленька, я впораюсь? — запитала вона з легким сумнівом.

— Звісно, якщо водиш свою, то з цією й поготів, — посміхнувся я.

— Але ж у мене автоматична коробка передач.

— І тут теж автомат, для зручності. Бестер, наполягала.

— Тоді вперед!

Ми їхали майже мовчки, кожен занурений у власні думки. Я виконував роль навігатора, Іларі уточнювала маршрут, і ми час від часу обмінювалися короткими фразами. Дорога вздовж океану завжди сповнена спокою й краси, а того вечора захід прикрашав обрій усіма відтінками сутінків, плавно зливаючись із водною гладдю. Океан був тихим, його хвилі, немов дзеркало, повторювали відблиски неба, де клаптикові хмари грали всіма барвами заходу. Все це разом створювало відчуття медитативної гармонії, яка тільки й буває в рідкісні миті тиші.

Іларі то дивилася на захід сонця, то переводила погляд на мене, то на дорогу. Було спокійно та умиротворено — рідкісне відчуття в наші дні.

Під'їхавши до воріт, ми почули задерикуватий гавкіт наших чотирилапих охоронців. Я попросив Іларі вийти та познайомитися з ними, поки заведу машину під навіс.

— Та гаразд, — засміялася Іларі, перекрикуючи гавкіт і обережно наблизилася до "хвостатої банди".

— Аус! Це друг! — кинув я команду і гавкіт одразу перетворився на радісне хвостіння.

Іларі весело раділа собакам, поки я заганяв машину. Тим часом назустріч вийшла Бестер. Вони обнялися, як давні друзі, що не бачилися багато років.

— Вони тебе не загризли? — усміхаючись, запитала Бестер.

— Ні, вони мене просто загавкали. А зараз, здається, залижуть, — віджартувалася Іларі, простягаючи долоні до собак.

— Заходь, я все підготувала для вечора і ти залишаєшся ночувати. У кабінеті Бофа чудовий диван!

— Невже той самий, ваш перший? — зраділа Іларі.

— Він для нас як реліквія — жодних думок його позбутися! — сміялася Бестер.

— Боже, скільки ж ми не бачились? — Іларі захоплено заломила руки.

— За це тобі належить добряче перепасти! — пожартувала Бестер.

— Чесно, боялася, як ти відреагуєш…

— Та з чого б це? Ти для мене завжди залишалася подругою.

— Знаєш, ситуація була трохи… не з приємних.

— Іларі, навіщо людям даний язик?

— Мабуть, щоб дегустувати вино?

— Ось і правильна відповідь! Пішли, все вже готове, щоб згадати все й забути.

Вони обійнялися і знаючи їхню непросту історію, я радів, що вони нарешті знову разом. На терасі все було готове: запечена морська риба, свіжі овочі й "невеличка" бочечка домашнього молодого напівсолодкого вина на кілька галонів. "Так, вечір обіцяє бути довгим" — подумав я і підкликавши собак, ми вирушили до берега, щоб трохи розвіятись.

Ніч повільно накривала обрій. Величезний ліхтар сонця, наполовину занурений в океан, забарвлював небо й берег у м'яку, затишну напівтемряву.

Малеча з втомою й задоволенням розвалилася на терасі. Всі ситі, щасливі й трохи захмелілі. Шезлонги, встановлені замість стільців, створювали атмосферу для невимушеної бесіди, а залишки вечері — бокали з вином і риба, яка оголила свій хребет, — свідчили про вдалу трапезу. Я затягнувся трубкою, випускаючи ароматний дим, який розливався навколо, додаючи моменту ще трохи блаженства.

— Як ви опинились у такому чудовому місці? — запитала Іларі, трохи захмеліла від вина.

— Зняли будинок на рік, доки Боф працює над своєю книгою, — відповіла Бестер.

— Боф! Та невже ти нарешті пишеш? — зіронізувала Іларі, розтягуючи слова.

— Ну, як би вже почав! — пожартував я, видихаючи дим. — Навіть читаю уривки раз на місяць у своєму… “Клубі окультиста”.