***

Глибоко в осінньому лісі, де старі дерева носили плащі із золота та багрянцю, жила істота, не схожа на жодну іншу. Її звали Віра, чудова біла лисиця з дев'ятьма вихровими хвостами, кожен з яких був облямований вогняно-червоним кольором західного сонця.

Віра любила своє тихе місце біля річки. Тут світ співав свої найкрасивіші пісні. Вітер, грайливий художник, танцював крізь листя, закручуючи його в запаморочливий балет бурштинових і іржавих відтінків навколо неї.

Чиста річка, срібна стрічка, протікала прямо перед її каменем, її ніжне бурмотіння було постійною колисковою. Вона шепотіла таємниці лісу, про маленьких рибок, що снують, і гладких камінців, що перекочуються.

Сам ліс гудів життям. Шелест невидимих істот, далекий крик птаха та м'який зітхання вітру крізь високі сосни — все це зливалося в симфонію спокою.

Але найособливішим даром Віри було її серце. Кожен з її дев'яти хвостів тримав іскру магії, а червоні плями на її животі ледь світилися, коли вона відчувала глибокий зв'язок зі світом навколо неї.

Коли туман густішав, а ліс здавався загубленим у своїх власних снах, Віра часто ділилася своїм теплом. Вона згортала свої хвости навколо себе, і від неї виходило м'яке, заспокійливе сяйво.

Це сяйво було не просто світлом; це було почуття. Почуття безпеки, приналежності, знання того, що навіть у найглибшому тумані краса та магія завжди поруч.

Тварини іноді наближалися, приваблені ніжним сяйвом. Маленька мишка могла визирнути з-за поваленого колоди, або сором'язливий олень міг зупинитися на краю річки, відчуваючи тихий комфорт.

Віра знала своє призначення. Вона була серцем осіннього лісу, мовчазним охоронцем його краси, його звуків та його чарівних таємниць.

І поки вітер продовжував шепотіти крізь дерева, а річка співала свою нескінченну пісню, Віра, біла лисиця з дев'ятьма хвостами та червоними плямами, залишалася, маяком дива у своєму зачарованому домі.