Сім смертних гріхів

У глибокій темряві людської душі, де світло чеснот тьмяніє,
живуть сім смертних гріхів — отруйні змії, що тихо точать серце.

Гординя підіймає голову високо, як башта, що прагне до неба,
і шепоче: «Ти — найкращий, ти — центр усього».
Вона засліплює очі, робить серце холодним і самотнім,
бо не бачить Бога й ближнього, лише власне віддзеркалення.

Жадібність простягає руки, що ніколи не насичуються,
збирає золото, владу й речі, як бездонну прірву.
Вона перетворює життя на гонитву за тінню,
де душа бідніє, а скарби стають важкими ланцюгами.

Хіть розпалює вогонь у крові, що спалює розум і совість,
обіцяє насолоду, а дарує лише порожнечу й сором.
Вона робить тіло паном, а дух — рабом,
і краде справжню любов, замінюючи її на примару.

Заздрість точить душу, як іржа — залізо,
дивиться на радість іншого й отруює власне серце жовчю.
Вона не дає спокою, шепоче: «Чому не ти?»,
і вбиває братерство, залишаючи лише гіркоту.

Обжерливість перетворює стіл на вівтар,
а тіло — на раба бажань, що ніколи не вгамуються.
Вона ковтає не лише їжу, а й час, здоров’я й міру,
роблячи людину слабкою й залежною від миттєвих утіх.

Гнів спалахує, як буря, що ламає все навколо,
слова стають мечами, а серце — полем битви.
Він руйнує мир, дружбу й себе самого,
залишаючи після себе лише руїни й жаль.

Лінощі (ледачість) — найтихіший гріх, що краде майбутнє,
шепоче: «Завтра, пізніше, не сьогодні».
Вона загортає душу в ковдру байдужості,
і життя минає, як сон, без плодів і сенсу.

Ці сім сестер-тіней ходять поруч із нами,
чекаючи слабкості, щоб увійти в серце.
Вони обіцяють свободу, а дарують рабство,
обіцяють радість, а приносять пустку.

Але пам’ятай: там, де горить світло чеснот — смирення, щедрість, чистота, зичливість, поміркованість, лагідність і працьовитість —
темрява відступає.

Бо навіть найсмертніші гріхи не мають влади над душею,
яка обирає світло, яка кається й повертається до любові.
Нехай твоє серце завжди обирає життя,
а не отруту, що веде до загибелі.