Душа, що вчиться світити

Душа, що вчиться світити, не без ран,
вона зшита з болю і терпіння.
В ній кожен шрам — як тихий океан,
що навчив мовчанню і глибині.

Вона не стала світлом в одну мить,
не знала легких і простих доріг.
Вчилась крізь темряву вперед іти
і не губити себе серед тривог.

Душа, що вчиться світити, не свята,
вона жива, вразлива і відкрита.
Вона не раз стояла край хреста,
але щоразу знов ішла світити.

Вона не сяє гучно для очей,
її тепло — тихе і глибоке.
І тільки той, хто відчуває серцем,
побачить світло в ній, таке високе.

І навіть коли темрява росте,
і світ здається зовсім без надії,
вона не гасне, а тихенько йде
і вчиться бути світлом… попри мрії.

Бо світло — це не дар і не вина,
це вибір, що народжується в болі.
І душа, що світити вчиться щодня,
стає любов’ю… тихою поволі.

*****

Весна, що не здається

Весна приходить навіть крізь пітьму,
Крізь тишу, що навчилась бути болем.
Вона торкає землю і пітьму
Ламає світлом, тихим і поволі.

І знову десь прокинеться трава,
І небо стане вище і ясніше.
Неначе світ втомився від війни
І вчиться знову бути трохи ніжним.

Весна несе у долонях мир,
Такий простий, такий потрібний серцю.
Без страху в очах, без гірких втрат,
Без темних снів, що не дають зігріться.

І перемога виросте, як цвіт,
Не з крику, не з ненависті й розпачу.
А з віри тихої, що попри все
Не зникла в нас… і досі горить.

І ми зустрінем день, де буде світ
Без сирен, без втрат і без розлуки.
Де весна житиме в кожному з нас
І мир триматимуть людськії руки.