19. “Я знаю, що ти зробила”

Віра

Їй було страшно. Вірі рідко було страшно, зазвичай вона була впевнена в собі і своїх силах, але цього разу все було не так. Вони з Надею пішли геть від машини і Віра на ходу викликала нове таксі. 

Таксист таки приїхав і вони дісталися додому. Втомлені, обидві пішли по своїх кімнатах. Надя ще в таксі розпитала Віру про цього чоловіка, і Віра розповіла. Тоді подруга порадила все ж звернутись до поліції, Віра подумала, що врешті-решт так і зробить. 

Вона писала Ніку після цього, але той не відповідав. Це було дивно, бо повідомлення було прочитане. Але Нік не виходив на звʼязко вже декілька днів. Якраз після того, як вони полистувались тієї ночі, коли її нерви здали. 

Може, така слабка Віра Ніку не подобалась? Ні, такого не мало бути… Нік завжди казав, що кохає її всю, без останку. Будь-яку. Він завжди приймав її. Просто, напевно, він зайнятий. Іншого пояснення його "мовчанці" Віра не знала і не хотіла шукати. 

Але коли Нік не вийшов на звʼязок ще і наступного дня, вона запереживала. Почала гуглити його, але в інтернеті нічого нового не побачила.

Врешті-решт після вечірнього виступу (Віра тепер виступала щопʼятниці), коли вона вийшла з театру і озирнулась навсебіч, вона захотіла подзвонити йому. Подзвонила, але Нік скинув виклик. 

А Віра знову побачила того чоловіка, який примудрився нещодавно навіть на машині до неї підʼїхати. І серце забилось частіше. В такому стані заціпеніння її і застав Дмитро, який якраз також виходив з театру:

— Тебе підвезти? — запитав він. Потім уважніше придивився до її виразу обличчя. — Що, знову той тип? Треба заявити в поліцію, якщо ти не хочеш, щоб я з ним розібрався!

— Добре, я заявлю, — погодилась Віра. — Не треба розбиратися… Він може бути якимось ненормальним. Дякую. 

Подумала, що треба поговорити з Ніком і розповісти про цього чоловіка. Нік мав досвід сталкерства, хоч певно, і інакшого, бо за ним стежили дівчата і навряд це було дуже небезпечно. 

Вони пройшли до його машини, сіли в неї і поїхали, але Вірі все одно здавалось, що за ними стежать. Вона навіть озиралась у дзеркало заднього виду, але там не було тієї машини…

Швидко подякувавши, вона буквально вибігла з автівки Дмитра. А той чекав, поки вона зайде до підʼїзду і тільки потім поїхав…

Нік зʼявився в мережі саме тоді, коли вона зайшла. І нарешті написав:

"Нам треба зустрітися". 

Це було дивне повідомлення, якесь холодне. І Вірі воно не сподобалось. 

"У тебе щось трапилось?" — запитала вона. 

“Нічого не трапилося, — відповів він. — Ну, може, для тебе нічого.”

"Я тебе чимось образила? Ти не відповідав…" — вона трохи стисла телефон в долоні. Серце билось швидко. 

“Ти можеш зараз зустрітися зі мною?” — написав Нік. 

"Добре… Куди мені приїхати?"

“Я тут, біля твого будинку.”

Віра швидко спустилась назад, і дійсно побачила машину Ніка. Пройшла до неї, сіла на переднє сидіння і потягнулась до нього за обіймами:

— У мене дещо сталось… Ти не відповідав… Але головне, що у тебе все нормально, — чомусь страх наздогнав її аж тут. При чужій людині вона не виказувала його так очевидно. А зараз хотілось в обійми Ніка. Особливо після того, що трапилось днем раніше…

 — Я знаю, що ти зробила, — сказав він сумно. — Якщо ти це маєш на увазі під словами, що в тебе дещо сталося…

— Знаєш? — здивувалась вона. На очі одразу навернулись сльози. Вона згадала ту ніч і мимоволі торкнулась долонею району живота.

 — Ти вбила нашу дитину, щоб вона не заважала тобі робити кар’єру, — сказав він тихо. 

Сльози все ж бризнули з очей, її губи затремтіли:

— Я не вбивала… Воно само так трапилось, — сказала ледь чутно. Так, Віра дійсно думала про хімічний аборт, навіть взяла у лікаря таблетки. Але не змогла. Вона не змогла вбити їхню дитину. 

 — Навіщо ти говориш неправду? Ти ж ходила до лікаря, мені сказали, —  він зітхнув. — Але я спершу не повірив, думав, мало з якої причини можна відвідувати лікаря. Але тільки що побачив, як твій режисер підвозив тебе, і ти мило йому усміхалася… 

— Я дзвонила і писала тобі… За мною весь час стежить якийсь мужик, мені страшно… Я вже одного разу сіла до нього в машину, він прикинувся таксистом… — її слова плутались, губи тремтіли. 

Вона все ще трималась рукою за живіт. Було якось так боляче, як ніколи. Нік завжди був на її боці, завжди вірив їй, але не зараз…

 — Я довго думав, не міг прийняти остаточне рішення, — сказав він, не дивлячись на неї. — Ще тоді, як ти повернула мені ключ від квартири, мені треба було зрозуміти, що то лише початок кінця…

— Я говорю правду, я втратила дитину, я не хотіла її втрачати… — вона вся тремтіла. Думала, що зможе забути те все, якщо проживе це сама, якщо ніхто не дізнається. Обхопила себе долонями. Здається, в неї знову починався приступ паніки. 

 — Мені сумно, що так сталося, — сказав він, відвертаючись від неї. — Якщо тобі краще з тим чоловіком, то що ж, я не буду заперечувати. Може, це й правильно…