1. Надя. Знайомство в потязі

Потяг на цій маленькій станції стояв усього кілька хвилин. Людей на пероні було багато, всім потрібно чогось до Києва. Надя стояла в натовпі, нетерпляче переминаючись з ноги на ногу, і міцно стискаючи ручку валізи — боялася, що вкрадуть. Гроші вона за порадою мами заховала у бюстгальтер. Тож за гроші не хвилювалася. Але за одяг і косметику — так, бо все було нове, найкраще. Вона ж їхала до Києва, а не просто так. Тепер для неї почнеться нове життя, вона в цьому не сумнівалася. 

Думала, чи варто набрати Макара і сказати, щоб зустрів її на вокзалі. Вона боялася заблукати. А з іншого боку — тоді і сюрпризу не вийде. Зрештою не стала дзвонити — адресу свого хлопця вона знала, можна взяти таксі, і таксист довезе просто до потрібного будинку.

Люди стали заходити до вагону, і Надя потягла за ними свою валізу. Ось і її купе. Вона трохи хвилювалася — раптом там будуть якісь неприємні сусіди. Але в купе побачила лише одну дівчину її віку. Вона була худорлява, з  білою шкірою і темним довгим волоссям, розпущеним по плечах. Сиділа на своїй полиці і гортала стрічку в інстаграмі. А ще надула з жуйки кульку і гучно лопнула її. А потім підвела на Надю свій погляд.

 — Добрий день, — поспішно привіталася Надя і потягла свою валізу до купе. — Я до Києва їду. 

— Добрий, я теж, — дівчина встала з полиці і підняла сидіння. — Давай сумку, — вона виглядала зовсім мініатюрною, але сумку підняла так, ніби то була якась пушинка. Швидко все вклала і опустила сидіння. Точно була сильною, хоч і маленькою. — Сідай. 

— Мене звуть Надя, — відрекомендувалася. — От вирішила зробити сюрприз своєму хлопцеві. Він уже рік у столиці працює, а це я вирішила переїхати до нього. Бо в нашому містечку ніяких перспектив.  А ви з Києва, мабуть?

— Я Віра. Так, їздила до батьків, — вона знов надула з жуйки кульку і лопнула її. — Можна на “ти”, ми ж однолітки, певно. 

— Добре, — Надя кивнула. — А ти десь працюєш чи навчаєшся?

— Навчалась, тепер буду шукати роботу, — телефон в її кишені завібрував, дівчина дістала його, поглянула на екран і насупилась. Щось надрукувала. Схоже, вона була не надто говірка.

 — А я закінчила коледж і працювала на фабриці, шила іграшки, — стала розповідати Надя. — Тепер буду в Києві роботу шукати.

Вона дістала з наплічника лоточок з бутербродами і термос з чаєм. Це мама змусила взяти, сказала, щоб Надя не витрачала гроші, купуючи їжу в потязі. Взяла один бутерброд з ковбасою і сиром і простягнула своїй сусідці:

 — Пригощайся!

— Дякую, але я не їм нічого копченого, білого хліба і мʼякого сиру, — Віра знизала плечима, хоч у животі і було порожньо і їсти страшенно хотілось. Але такого не можна.

 — Ну, більше нічого нема, — сказала Надя і почала жувати бутерброд, запиваючи його чаєм. Вона подумала, що, мабуть, Віра — якась помішана на дієтах, недаремно вона така тоненька.  

— Все окей, смачного, я, певно, спати, — і  Віра лягла на поличку, відвернувшись від дівчини.

 — Добраніч, — сказала Надя. 

Потяг рушив, і вогні вокзалу почали віддалятися. Зовсім скоро її рідне місто зникло з виду, і за вікном запанувала суцільна темрява, яку час від часу прорізали самотні  вогники на інших станціях. 

Надя не могла спати, вона дивилася у вікно  і з нетерпінням чекала, коли нарешті для неї почнеться нове, щасливе життя. У тому, що це життя поряд із коханим хлопцем, у великому місті, буде щасливим — вона ні на мить не сумнівалася…

***

До Києва потяг прибув рано вранці. Сусідка Наді прокинулась перед самим прибуттям. Випила пляшку води і зʼїла яблуко, якраз після цього потяг і зупинився на станції. 

Надя перевірила, чи нічого не забула — валіза при ній, наплічник теж, гроші у своєму таємному сховку. Повернулася до Віри і сказала:

 — Бувай! Піду шукати, де тут таксі…

— Бувай, я на метро, — відповіла їй Віра і теж почала швидко збирати речі….

Таксист підвіз Надю до  дев’ятиповерхового будинку, який стояв прямо серед поля. Вона здивувалася, що біля будинку немає якихось дерев чи квітів — просто голий пустир.  Розплатилася з таксистом, дуже шкодуючи про гроші, бо він здер непомірну ціну. Але сама б вона у цей віддалений район навряд чи знайшла дорогу. 

Взяла свої речі і хутко пішла в напрямку будинку. Але перед дверима зупинилася, бо на них був домофон. І як тепер увійти? Добре, що якраз двері відчинилися, з них вийшла жінка з собачкою на повідці. Скориставшись моментом, Надя заскочила всередину і пішла до ліфта. Їй потрібно було піднятися на дев’ятий поверх. Поки розбиралася що і як натискати, то ще більше перехвилювалась. У їхньому містечку лише в одному будинку був ліфт. А решта — п’ятиповерхівки і приватний сектор. 

Все ж якось доїхала. От і потрібна квартира. Натиснула на кнопку дзвінка, в очікуванні того, як Макар, сонний, відчинить двері і зрадіє, побачивши її. Може, як у кіно, підхопить її на руки і закружляє. А потім поцілує…

Двері довго ніхто не відчиняв, хоча Надя чула за дверима кроки. А потім все ж вони відчинилися. На порозі стояла якась рудоволоса дівчина, закутана в халат. 

“Помилилася дверима, — подумала Надя. — Це ж треба, як незручно, розбудила чужу людину…”