Розділ 2

Дивлюся на Еріка через скло автомобіля. Мої очі розширюються. Не розумію, що йому від мене треба, але й лячно відчиняти двері. Він ще раз стукає в скло, нагадуючи, що нікуди не піде і розмові бути. Вагаюся, але виходжу з машини. 

– Привіт, – вітається, мов ми старі друзі, а не колишні. 

– Не можу сказати тобі того ж самого, – голос тремтить. 

– Не рада мене бачити? – Грайливо питає. 

– Швидше, не очікувала тебе бачити в цьому житті, – грублю, бо не уявляю, що можна йому сказати. 

– Пускаєш кігті? – Жартівливо грає бровами. 

– Еріку, уявлення не маю, що тобі від мене потрібно і навіщо ти взагалі за мною пішов, але давай поставимо всі крапки. Я не бажаю більше спілкуватися з тобою. Так, я розгубилася спочатку, але більше нічого. Не варто мене переслідувати. Те, що між нами було, вже давно у минулому, – задихаючись говорю. Руки зрадницькі мене здають. Голова паморочиться. Його запах вдаряє в ніс, в голові вже виринають спогади. Я ніяк не можу себе опанувати. 

– Не думаю, що твоє тіло з тобою згодне, – єхидно всміхається. 

– Це вже мої проблеми, а не твої, – важко видихаю. – Давай зробимо вигляд, що ми не знайомі і я собі поїду. 

– Еее, ні. За кермо в такому стані я тебе не підпущу, – хоче взяти мене за лікоть, але я обурено відмахуюся. 

– Що ти собі дозволяєш? Ти не мій хлопець, щоб так поводитися, – дратуюся. 

– Це легко виправити, – нахиляється вперед, ледь не торкаючись своїми губами мого носа. 

– Еріку, не видумуй. Залиш мене в спокої. Скільки років вже минуло. Досить грати в брудні ігри. Я втомилася, – в середині хочеться кричати. Він настільки рідний, свій. Не можу триматися.

Чому він рве мої думки? Як же важко опанувати себе. 

– Ну, чого ж ти така колюча. Ніно, я скучив, – окидає чаруючим поглядом блакитних очей. 

Як можна встояти? Я ж так скучила за ним. Навіть, не розумію навіщо ми розходилися. Та вже і не згадаю через яку причину це сталося. 

– Еріку, мені і так тяжко буде після того, як тебе зустріла, а ти продовжуєш насідати, – моє серце ладне покинути тіло. Ноги підкошуються. 

– Давай я відвезу тебе додому або ж поїдемо кудись, щоб посидіти і поговорити. Думаю, що після того, як ми зустрілися ані ти, ані я не будемо мати спокою, – говорить досить серйозні. Не у своїй жартівливій манері, як зазвичай. 

– Якби я хотіла, щоб цієї зустрічі не було, – брешу йому, сама собі. 

– Ніно, ми обоє знаємо, що це не так, – ріже правду, знаючи мене досить добре. 

– Гаразд. Їдемо в якийсь заклад, – погоджуюся. 

Сама ж думаю, що я про це дуже сильно пошкодую. Він не залишить мене в спокої, а я більше не буду мати сили для відмов. 

– Прекрасно, – плескає в долоні. – Ходімо до моєї машини, – усміхається. 

– Еее, ні. Еріку, кожен на своїй. Я не хочу потім трястися на таксі, – насуплюю брови. 

– Ти не виправна, – стогне і каже мені назву ресторану, де будемо сидіти. Я киваю і сідаю в машину. 

Так буде краще. Ще ненароком нап'юся, якщо буду без керма. Потім опинюся у його ліжку. Мені такий розвиток подій не потрібен. 

Кому ж я брешу. Мені груди стискає від однієї лише думки. 

Доїхала до місця призначення швидко. Ерік теж не пас задніх і зрівнявся зі мною на стоянці. Важко видихнувши і зібравшись з духом, я вийшла з машини. Чоловік підійшов до мене і ми разом пішли в середину. Давно я так не хвилювалася. Пальці рук заніміли, серце калатає, як скажене. 

Ми пройшли майже в кінець залу. Сіли за самий непримітний столик. Я зніяковіло опустила очі на свої руки. Ерік же навпаки розслаблено розкинувся на диванчику. 

– Що будемо замовляти? – Питає в мене. 

– Каву без цукру. Більше нічого не хочу, – підіймаю свій погляд зустрічаючись з чоловіковим. 

– Я зрозумів, – чоловік помахом руки викликає офіціанта і замовляє дві кави. Я ж сиджу, мов вкопана. Дихати навіть боюся. – Ти якась напружена, – акцентує. 

– Все добре, – тихо говорю. 

– Тож... почнемо, – сідає рівно, мов на нараді, склавши руки в замок. – Ніно, я дуже шкодую, що ми розійшлися. І повір, що я не дарма завітав до вашого готелю. Я знав, що ти там працюєш. Я хочу стати його співвласником, щоб бути ближчим до тебе, – говорить прямо в лоб. У мене від почутого рот розкрився. 

– І, що мені з цього? Не розумію. Спочатку, кидаєш мене, потім хочеш бути знову поруч. Не розумію логіки, взагалі, – насуплюю носа, обурено говорячи все, що кипить. 

– Я був дурнем. Молодим, запальним. Зараз же я хочу тиші і спокою. Ти давала мені стабільність, яку мені зараз не вистачає, – дивиться по котячому в очі. 

– Я нічим не можу тобі допомогти, Еріку. Навіть, якщо б ти був останнім чоловіком на землі, я більше ніколи не ступлю на ці граблі, – складаю губи в тугу лінію. 

– Не зарікайся, Ніно. Я знаю, що ти чекала мене. І не варто говорити протилежного. Просто вір мені, – пронизує своєю блакиттю.  – Я став іншим і більше не зроблю тобі боляче.

Зараз мені хочеться плакати. Я не знаю, що робити, говорити або, як діяти. Я розгублена.