Розділ 1

Ну, що ж... Ранок почався не з тієї ноги. Була б у мене ще одна, то вставала на неї. Але такого щастя у мене не знайшлося, тож мушу збиратися на роботу бігаючи по хаті і волаючи, як дурнувата. Подумки дякую собі, що ще жива лишаюся. Декілька таких кругів і я точно собі щось зламаю. В пориві бігу вирішую, що потрібно зробити перестановку меблів у моїй скромній обителі. Буде зручніше бігати. 

Швидко одягнулася, поспіхом випила кави і вибігла з квартири. На вулиці мій телефон почав вібрувати. Тут я зрозуміла, що день буде грандіозно поганий. 

Біжу. Минаю сусідку Поліну і, як лань стрибаю в машину. Викермовую на трасу і вже тоді беру слухавку.

– Ніно, я вже закипаю від злості, – ані тобі доброго ранку, ані привіт.

– Леоніде Анатолійовичу, тут така ситуація. Мене ввечері затопили сусіди... зверху. Все було у воді. Я дуже довго розбиралася. Потім прибирала. Дуже втомилася і проспала будильника. Чесно, я ж не, спеціально, – тараторю, щоб начальник мене не перебив. – Ви не хвилюйтеся. Я вже лечу. 

– Ох, – чую тяжкий видих. – Я чекаю. 

Кидає слухавку, а я ковтаю дратівливість в голосі. Мало того, що понапридумувала купу брехні, так ще й зараз відчитуватися по новій. Невже тільки на мені світ і зійшовся. Скоріше, він зійшов з розуму, а я разом з ним. 

Доїхала хвилин за п'ятнадцять. Швидше ніж думала. Видихаю і розумію, що починається справжній квест. Мені потрібно якнайшвидше бігти, а для цього я перестрибую шлагбаум, щоб забігти із задньої сторони і скористатися робочим ліфтом. Потім минути прибиральницю з візком і ще кілька людей в холі. Тож до свого робочого місця я дісталася ще за десять хвилин і того... Двадцять п'ять. Мені гаплик. 

Як сумно я жила до сьогодні. Тепер мені буде гарна догана. Ще й начальник нагострить зубчик. 

Важко зітхаю. Зціплюю зуби і прямую одразу до кабінету свого боса, де й натикаюся носом в чіїсь міцні груди.

– Ой, – випалюю в чужу сорочку, ледь до неї торкаючись губами. 

– Вам подобається, – чую зверху насмішливий голос. 

– Що ви... – відскакую, мов ошпарена. – Тобто... – чорт, я влипла. 

– Ну-ну, не варто соромитися, – всміхається. 

Я всім тілом відчуваю, що чоловік з мене насміхається. Стає не зручно, не комфортно і ніяково. Я покриваюся багряними плямами.  

– Ніно, я вже думав, що ви не з'явитеся. Скільки можна чекати, – позаду мене гулом віддає голос начальника. Я сіпаюся, намагаюся опанувати себе. Виходить дуже складно. 

– Вибачте, я вже пояснювала вам ситуацію, – ковтаю, боюся підняти голови. Хоча ж я не з лякливих. 

– В знак покарання ти покажеш нашому гостеві готель. Не розчаруй мене, – рівняється і шепоче ледь мені не на вухо. Я киваю. Ковтаю клубок і наважуюся підняти голову, щоб роздивитися чоловіка, якого буду сьогодні супроводжувати. 

Мої очі вилазять на поверхню, коли я бачу знайоме обличчя. Щось вкололо в грудях. Я добре пам'ятаю цей погляд. Цю посмішку. Всього цього чоловіка цілком. 

Ерік був моїм першим коханням. Першим і останнім. Я, звичайно, бігала на побачення після нашого розриву, але нічим хорошим вони не закінчувалися. 

Зараз я стою і розумію, що чекала нашої зустрічі. Чекала цього погляду. Чекала його всього і повністю. 

– Ніно, з вами все добре? – Схвильовано виростає переді мною начальник. – На вас обличчя немає. Давайте я доручу цю справу комусь іншому, а ви поїдете додому і відпочинете. 

Я мовчала. Дивилася за плече боса і не знала, що й сказати.

– Думаю, що екскурсію я міг би подивитися і в інший день. Давайте я допоможу Ніні дістатися додому, – говорить так, ніби я ще досі щось для нього значу. 

– Ні, – ледь не кричу, махаючи руками. Ніколи в житті я більше не підпущу цього чоловіка до себе.

– Ніно, щось ви геть на себе не схожі. Я викличу вам таксі, – непокоїться Леонід Анатолійович. 

Мені стає соромно. Ці зморщені очі дивляться так занепокоєно. Ніяковію. Відчуваю себе дитиною. 

– Я думаю, що сама буду в змозі дістатися додому. Мені і справді краще відпочити. Дякую, – розвертаюся і на ватяних ногах прямую до ліфта. 

Оце так зустріч. І, що тільки він забув у нашому готелі? Я шокована, збентежена, осоромлена, йду до своєї машини. Сідаю за кермо і просто лягаю на нього головою. Хочу трохи перевести дух. Руки тремтять. В голові такий кавардак. 

Лежала так хвилин з п'ять, поки у моє вікно не постукали. Підіймаю голову і бачу... він.