Новела

«Вір-А»

Бібл важко зітхнув і зробив ще один маленький крок. Кляті скелі виявились ще й слизькими, ніжка з’їхала, хлопчик посковзнувся і впав. Права стопа, подерта гострим каменем, вибухнула цілим вихором болю. Бібл незграбно встав навколішки, сів, обхопив вкотре поранену ніжку і захникав. Видно, владика світу, жахливий Баал-Хаммон, дуже вже розгнівався на юного чорного раба. Старий прискіпливий дурень.
Височенні сосни і кипариси обступали з усіх сторін. Шум прибою ледве чувся на такій висоті. А скеляста гора ставала дедалі крутішою і жорстокішою. Навіть сонце, благословенне око всепрощаючої Астарти, нехай навіки віків перебуває повним її безмежне лоно, - стало холоднішим і, ледь-ледь, пробивалось серед шапок зелених гігантів.
Кров рясними цятками крапала з рани на жовтувате каміння. Напевно, тепер його з’їдять дикі кішки. Особисто Бібл ніколи їх не бачив і сам не знав, чому саме вони – але те, що звірі почнуть ним цікавитись більше не викликало сумнівів. Гірський ліс шумів своїм життям – і маленька людина була в ньому зайвою, ба більше – жертвою.
Добре бути греком, думав Бібл, відриваючи від сорочки шматок тканини. Або римлянином. Ассірійцем, арабом чи карфагенянином. В них усіх є такі зручні і гарні сандалії. Те що треба, аби ходити по цих дурних горах! Дуже добре.
Погано бути нубійським рабом – в нього сандалів немає і, напевно, ніколи не буде.
Та й до чого вони в далекій Нубії? Трава завжди зелена і соковита, пляжі піщані а море тепле. Там, як здавалося Біблу, сандалі носили тільки вже зовсім дурні аристократки, що й ногами не ходять – а тільки в паланкінах пересуваються. І те, напевно, з пустощів більше. Рабу це не подобалось.
Смішно. В раба немає своєї думки. Немає свого майна і навіть імені. В нього є ця дурнувата сорочка, схожа на мішок і тоненька мотузка, щоб її підв’язувати. А ще, в нього лишився невеликий шматок прісного лаваша, що вдалось приховати з останньої вечері. Це зовсім мало – хоча, по міркам цих гір і лісу він, будемо відверті, багатій, яких світ не бачив! Напевно.
Перев’язав як-небудь ранку, хлопчик піднявся і вперто закрокував далі. Йому би хотілось іти гордо – але він сам розумів, що страшенно накульгує і далеко так не зайде.
- В усьому цьому винен той клятий жрець, - зачавкав Бібл, похапцем схопивши пару красивих ягідок.
Насправді, це не було правдою. Біблу щастило з самого народження – хоч і не в усьому. Але зараз він сам був винен у своїй прикрій долі біглого раба.
Бібл не народився рабом, але майже не пам’ятав свого вільного життя – тільки берег моря і траву з тисячами велетенських комах. Як розказував все той же жрець, його ще при народженні вирішили принести в жертву фінікійському богові, Баал-Хаммону, вічному старцю. В той рік була сильна засуха і хороша жертва могла врятувати ціле селище. Але йому пощастило – а Баал-Хаммону, володарю землі, неба і потойбічного світу – ні. Бібл лишився живий, обрали його старшу сестру. Здається, її звали Мірам.
Проте, вже через п’ять років, бідна родина рибалок продала його в рабство, тим самим карфагенським жерцям.
Довгий шлях по Нілу, спека, голод і неймовірна кількість хворобливих людей запам’ятались йому на все життя. Часто в трюм, де сиділи раби, спускались воїни – велетенські, в красивих кольчугах і високих шоломах. Вони забирали тих рабів, що вже були мертві і били ще живих. А потім Бібл побачив море…
Це був страшний і, в той же час, прекрасний час. Їх добре погодували. Він побачив чарівні краєвиди Та-Кемет, або, як кажуть греки, Єгипту та розкішне Середземне море. У короткі години, коли його випускали на палубу корабля. А в трюмі – спітнілі, напівживі гребці-раби, хвороби, наглядачі з палицями та смерть; жахливий сморід і смерть.
Зрештою, його привезли в Карфаген, на найбільший у світі ринок невільників. Його міг купити хто завгодно – але чомусь забрав той самий жрець. Він забрав всіх дітей і привіз до свого храму – вчити.
Жрець Баал-Хаммону, хазяїн Касій, був товстим, поголеним, як і всі жерці, греком з жахливим характером. Надзвичайно скупий та жорстокий, він купляв з десяток найдешевших і наймолодших рабів, вчив їх читати, писати і рахувати – і продавав у декілька разів дорожче. Доживали, правда, не всі – але тут нічого особливого. Хто ж рахує рабів?
Жирний Касій не міг виконувати більшості священних обрядів-танців і займався, в основному, жертвоприношенням. Особливо дітей. Поваги це йому не додавало, до жертвоприношень звертались вкрай рідко, в різних куточках імперії - тож старий виблядок мав виживати. От він і виживав – вчив і продавав дітей. Думка про те, що можна змінити ремесло і стати доволі поважним вчителем йому навіть не прийшла – євнух з самого дитинства, так чи інакше, не мав права запускати волосся і змінювати касту.
Бібл спершу навіть подружився із своїм господарем, наскільки це можна назвати дружбою. Ранок жерця починався із порки усіх рабів – після чого був сніданок і починались заняття. Бібл був розумним хлопчиком і швидко вивчав все те, що вважав за потрібне розповісти старий Касій. Після занять рабів слали в поле або сад, де вони збирали груші, апельсини, банани і фініки. Зрештою, могло би бути і гірше. Годував престарій євнух їх дуже мало.
Про цей факт нагадували тоненькі ручки Бібла та виступаючі ребра, що їх можна порахувати навіть крізь сорочку. Касій мав дуже противну звичку – заставляв рабів дивитись, як він їсть. В ці моменти Бібл хотів порушити найбільший закон Баал-Хаммона – вбити його жерця. Як престарілий бог розповів про це людям ніхто не знав – але Касій називав це найголовнішим законом.
Перед Біблом встала велетенська скеля. Напевно, зійшла лавина і загородила прохід. У хлопчика опустились руки – він нізащо не залізе на таку каменюку! Все тіло болить, нога починає розбухати як якийсь фрукт!
Тим не менше, він спробував. Декілька тріщин у тій гранітній колоді все ж були. Бібл видряпався на кілька ліктів у гору, аж раптом пальці розтиснулись – і він полетів вниз, на скелі. Глухий удар, тонкий зойк – і ти не встиг двічі кліпнути, як внизу. Все з початку.
Ледве рухаючись, накульгуючи вже на обидві ноги, він все ж таки встав. Дихання перехопило, серце гуркотить як молот коваля. Сльози самі собою покотились по щоках. Навіщо він втік? Мало того, що його вб’ють – він точно не зможе залізти на цю скелю! Аж ніяк! Ніколи!
Яка йому різниця, чи є на тій горі бог чи нема? Плювати він хотів на того бога, на жирного виродка Касія і на ці камені! А в школі зараз, напевно, годують – он, вже захід сонця. Навряд хтось піде його шукати – і тим паче рятувати. Хіба вбити. А от про втечу знають вже давно, повертатись пізно.
Сльози перейшли в глухі ридання та схлипування. Бібл тер ручками очі і не міг заспокоїтись. Він був голодний і йому було холодно – біла шапка гори вже доволі близько, пронизує льодяний вітер.
Ззаду, на кам’янистій стежці почулись м’які кроки і тихе покашлювання. Хлопчик миттєво озирнувся – так і є! Кішка! Велетенська сіра тварюка із кисточками на здорових вухах! Жовті очі і білі-білі зуби. Чомусь на них він подивився дуже уважно. Мускулиста спина кішки напряглась – зараз він стрибне і зламає спину хлопчика.
- А-а-а-а-а!.. – закричав Бібл, замахав руками на кота і стрибнув на скелю. Тварюка точно не очікувала таких хитрощів – а хлопчик залетів на кляту гірку, навіть не подумавши, як в нього це вийшло. Опинившись на висоті з добрих чотири метри, він просто стояв з роззявленим ротом і дико дивився на неминучу смерть. Неминучу смерть, що залишилась позаду, внизу. Кішка пробувала заскочити по камінню нагору – та куди ж їй! Він врятувався. Сонце, благословенне око всепрощаючої Астарти, нехай навіки віків перебуває повним її безмежне лоно, - зайшло. Бібл озирнувся і раптом злякався висоти. Йому пощастило - напевно Баал-Хаммон, володар землі, неба і потойбічного світу
змінив гнів на милість.
Правда, були і веселі хвилини. Коли терпіти «до вітру» немає сил а встидатись, окрім кішок, немає кого – спробуй хоча б потрапити в бодай одну. Все рівно вони хотіли з’їсти маленького раба. За ніч йому поталанило тільки раз – і дикий кіт, почервонівши і помахуючи хвостом, принижено втік у кущі.
Солонуватий хлібець видався найсолодшим медом. Води не виявилось зовсім. Сидіти цілу ніч на скелі - доволі нудне і надзвичайно не зручне завдання. Холодний вітер пробирає до кісток, гострий пазур скелі ніяк не передбачає комфортного хоча би сидіння – не кажучи про сон. А все доповнює оркестр співу і танців імені дикої кішки, що покликала своїх подружок. Злазити на іншу сторону в темряві Бібл не наважився – і так дивно, що він сюди заліз.
Старий Касій порадив би молитись у таких обставинах – але Бібл не хотів молитись кровожерливому Баал-Хаммону, а інших молитов не знав. Та й не вірив він у них.
Ніч була одночасно і темна і дуже світла. Темна знизу, тільки деколи горіли очі хижаків. І надзвичайно світла в горі. Палали зорі, місяць – і сніжна вершина Гори. Мертве сріблясте світло заливало скелю, на якій ховався хлопчик і йому здавалось, що, якби він тільки встав на один з променів – піднявся б у небо. Він не встав.
Ранок застав Бібла ще більшим холодом – він дрімав, привалившись боком до каменю і коли стало по-ранішньому «свіжо» вистукував зубами швидкий танець врожаю. Випрямився, помахав руками, ногами, обережно поплигав – аби не впасти – і почав повільно спускатись. Слава богу, з іншої сторони схил скелі був доволі помірний і Бібл зліз без пригод. Нарвав з десяток ягід, що росли на невеличкому кущі – і жваво пішов далі.
Вже за півгодини земля стала вкриватись снігом, білим і холодним. Побілішали і високі сосни, покрились вапном старі кипариси та маленькі кущі, кам’яниста доріжка опинилась під слизьким шаром льоду. Ранки на ногах, що так боліли раптово перестали горіти – ноги замерзли і почали дивно поколювати.
- Бачиш, на горі білу шапку і застиглу на ній хмару?
- Бачу, господарю Касій.
- Там живе Баал-Хаммон, володар землі, неба і потойбічного світу. Він сидить на вершині, як на троні. В одній руці тримає землю, в іншій небо, а ноги його покояться на хмарині.
- Господарю Касію, але я не бачу там нікого! Тільки хмару і білу шапку гори!
- Це все, тому що ти ідіот, Бібл.
- Так, господарю. Але ж правда – нема його там.
- Це нижче моєї гідності – дискутувати із немитими чорношкірими рабами. Не віриш – іди і подивись. А ні – так Баал-Хаммон прислухається до свого вірного раба – і покарає тебе за невіру!
- Пробач, господарю!
- Ні! Батогів йому.
Бібл нагнув голову і вперто йшов вгору. Він весь час тер плечі та руки, щоб хоч якось зігрітись. З рота виривався білий пар – і хлопчик боявся, що це зараз з нього вийде дух і він прямо тут помре. Його страхи підтверджували все більш німіючи ноги. Пару разів Бібл вже зупинявся, щоб розтерти ступні – і кожен раз дивувався, які ж вони холодні. Він не чув пальців.
Цей новий світ подобався Біблу. Не дивлячись на холод – було дуже красиво. А ще більше полюбилось хлопчикові вставати спиною до вершини і дивитись на долину внизу. Ось де, видно краєчок пустелі смерті. А ось там сади храму Астарти, велетенські, мов ліс. А ось видніє тонка лінія бірюзового моря і білосніжне місто в затишній бухті! Ліси, пагорби, сади, море – все виблискує кольорами і життям. І все це на фоні мертвого сніжного світу. Насправді, захоплююче видовище. Тільки дуже вже холодно.
За пару годин Бібл вже мав шмарклі до пояса, його ледь не що хвилини трусило від кашлю, але він продовжував йти. Іній зник разом із травою та кущами. Дерева ставали дедалі рідшими, повітря все холоднішим. Раптом, стежинка відхилилась в бік, серпантин закінчився – і побігла вниз. Вершина вже ось-ось.
Хлопчик майже не пам’ятав, для чого туди йде. Він був чорношкірим рабом Біблом. А зараз став чимось більшим – або й меншим, якщо його злапають. В голові паморочилось, було холодно. Голод майже пройшов, але дуже хотілось спати… От, зараз він тут приляже, на хвилинку, привалиться до от цього каменю…
- А-а-а! – різкий крик, хлопчик підхопився. Десь внизу, метрів за чотириста йдуть якісь люди. Не чуючи серця, понісся навпростець. Завали снігу, гострі камені під ними – і вершина. Вже ось-ось.
Бібл біг і біг. Дряпався, падав, підіймався, знову біг. Нарешті схил полишився ззаду, він на голій маківці – а попереду скеля, на якій має бути бог. Хмари так близько, що й сам не розумієш – де вони, де гора, де ти. Ніг не чутно, рук не чутно. Але лишилось трошки!
Ледь не зубами видряпався на останню скелю. Встав. Нема. Тут бога нема. Нікого нема. Порожньо.
Озирнувся. Хмари над головою, туман знизу. Нічого не видно. Він сам.
- Тут нікого немає, Касій, - прошепотів Бібл і сів на камінь.
Його розбудив гуркіт. Несамовитий, ніби розкололось небо. Що це – гнів небес? А ні, всього лишень лавина. Страшна біла хвиля пішла вниз. Видно, він таки незграба, або ж Баал-Хаммон дуже розізлився. Біблу чулись крики коней, крики людей, битви, силуети – але це просто був сніг, що зійшов вниз. В долину, де він жив. Хмари розійшлися – тепер видно, що стежки, по якій він йшов вже не існує. І лісу не існує. І садів Астарти немає, як і велетенських полів. Тільки краєчок міста видніється.
А отже – він тепер помре, назавжди. Немає ніякого Баал-Хаммона, як і Касій десь вдавився білою отрутою. Він сам – на висоті. Якщо бога немає – Бібл переміг?
Сльози, як отрута, душили його, котились по холодних щоках як окріп, та він не помічав цього. Він переміг – бога немає… Але чому? Чому Його немає? Чому? Хлопчик так хотів вірити! І Касію, і іншим жерцям! Але його нема? Значить, Бібл не переміг – а просто марно помер. Дивно, він говорить про себе як про уже мертвого. Але ж він ще живий? Хіба ні?
І його вже точно ніхто не прийде рятувати. Ті солдати, що він їх бачив – так само поховані під сніжною пустелею. Може, це були друзі? Хотіли його врятувати? Хто зна.
Бібл не знайшов бога. І не повірив.
Бібл встав навколішки і почав молитись.
Кажуть, Бібла мали принести в жертву цьому жалюгідному богові ще при народженні. Йому пощастило – а Баал-Хаммону, володарю землі, неба і потойбічного світу – ні. Він отримав старшу сестричку Бібла. Здається, її звали Мірам.
Бібл почув, що рани на ногах знову відкрились, пішла кров. Молитва звучала зухвало. Як же ж він образився! Ну! Ти ж бог! Ти ж бог!
Все більше тягнуло в сон, холод пробирав до кісток і хлопчик майже не чув свого тіла. Бібл відчув, як заніміла рука по лікоть. Він злякався і з силою вдарив по гострому уламку скелі. Бризнула кров, але рука до тями не прийшла. Він вдарив ще раз, другою. Те саме.
Крові зовсім не багато, але біжить стрімко.
Слова молитви плутались у голові.
Раптово заболів живіт, ніби хтось могутній встромив у нього ніж. Неймовірно холодний ніж - як сам сніг, як самі скелі, як цей світ...
Бібл якось обхопив живіт руками і зігнувся. Здається, по обличчю теж побігли цятки крові. Здається, це з розбитого лоба. Камінь?
Холод і сон. Не спи. Не спи. Кажуть, поки не заснеш – від холоду не помреш. Кажуть? Правда, кажуть? Молись, відчайдушно, несамовито.
А в рідній Нубії завжди сонячно; трави вкривають його з головою, ніжне сонечко мружить очі, а пісок на пляжі так і проситься в руки.
Язик ледве ворушиться, горло душать сльози і прокльони. Холодно. Молись. Молись.
А далі буде море. Бірюзове, ніжне, свіже і тепле… Розбігаєшся – і стрімголов у воду…
І пливи, пливи, пливи, пірнай…
Тепло… Тепла вода… З головою… Наче й немає навколо мертвих, скелястих гір…