Розділ 36

    Сонце знову засліплювало і навіть обпікало шкіру. Нестерпна жара. Вітру немає взагалі, здається, від спеки можна задихнутись. Озираюсь намагаючись знайти хоч якусь тінь, але порятунку немає. Несподівано з’являється Нік і я нестримно біжу до нього, забувши про всі насущні проблеми, жадно хапаючи розпечене повітря. За мить вже опиняюсь в його рятівних обіймах, усвідомлюю, що він наче ковток холодного повітря – рятує від всього.

   - Ми лиш недавно попрощались, а я вже не можу без тебе. – відчайдушно промовляю, вгамовуючи шалений стук серця.

   - Скоро все зміниться. – загадковий тон коханого змусив зазирнути йому у вічі.

   - Ти про що? – запитую сполохано.

   - Сьогодні все вирішиться. – потаємно відказує та ніжно пестить волосся.

    Як вже набридли ці таємниці. Дивлюсь не кліпаючи, намагаючись зазирнути в саму душу, адже він повідомляв, що може читати мене, значить я теж можу.

   - Чому саме сьогодні?

   - Бо я тебе не можу віддати йому. – тихо шепоче обводячи пальцями контури моїх губ. - Врятую будь-якою ціною.

    Раптово я почула його думки з жахом відсахнувшись. Дивилась якимсь недовірливим поглядом, наче те, що я відчула не могло бути правдою.

    «Ні…» - тихо шепочуть мої губи, покриваючи відчаєм серце. Несподівано виринаю зі сну.

   «Ні…» - шепочу вже наяву сама до себе, стискуючи клаптик паперу в руці. Невже це можливо? Глянула у вікно. Темрява потроху почала розвіюватись, а страх – сильніше закрадатись в душу. Якщо те, що дізналась правда значить все дуже скоро вирішиться. Я не можу цього допустити. Як їх зупинити? Кинулась швидко одягатись в те, що першим потрапляло під руку. Одночасно вибудовуючи план майбутніх дій. Перед виходом забігла на кухню, не тямлячи себе від злості. Як вони могли на таке погодитись через мене?!

    Через декілька хвилин вже мчалась східцями на вулицю, викликавши собі таксі, адже в таку ранню годину громадський транспорт ще не ходить, та і в те місце куди мені потрібно, автобуси не їздять.

    Мною аж тіпало в передчутті катастрофи, а цього клятого таксі все не було видно! Нарешті замайоріли довгоочікувані вогні, розсіюючи довколишню темряву, зловісно порушуючи тишу. Прудко сідаю, та назвавши водієві місце прибуття видихаю з полегшенням, відкинувшись на сидінні. Він натомість втупився в мене як в ненормальну. Довелось навіть в розпачі прикрикнути на нього, підганяючи, та попрохати їхати дуже швидко. Здається, він почув мене і стрімко помчав, може просто хотів швидше позбутись. Добре хоч в таку годину світлофори не працюють, та й автомобілів майже немає. Хоч щось радує, може все ж встигну.

    Конвульсивно притискуючи до себе рюкзак намагаюсь згадати коли там насправді проводились ті дуелі. Здається, на світанку. Зажмурилась від нестерпних думок.

Дуель через мене! Я що їм якась іграшка, щоб вирішувати хто буде гратись наступним?! Зовсім ненормальні! Хіба з цієї небезпечної гри хтось вийде цілковитим переможцем? Один загине, а інший потрапить у в’язницю. І як Нік міг обіцяти, що скоро ми не будемо розлучатись взагалі? Це ж цілковитий обман! Він просто хоче врятувати мене від Давида, адже в будь-якому випадку я залишусь одна. Відчуття таке, наче, серце закидали льодом, скували холодом.

    Пожертвувала собою щоб врятувати його і він йде на таку ж жертву. Ні, я не можу цього допустити! Різко відкривши очі, знову благаю таксиста їхати ще швидше. Здається, він мене не слухає.

    За вікном проносяться вже заміські пейзажі. З жахом усвідомлюю, що от-от почне світати. Відчайдушно молюсь, щоб хоч не запізнитись.

    Нарешті показався пустир. Знову подумки вернулась до своїх молитов, благаючи небеса, щоб це хоч було потрібне мені місце. Помічаю вдалечині два автомобіля і серце знову завмирає від страху. Кричу, зупиняючи таксиста, та прудко всовую йому в руки купюру, заявляючи, що решти не треба.

   - Вам точно сюди потрібно? – вкотре перепитує таксист, а я вже захлопую дверцята і притискуючи до себе рюкзак, наче, від цього залежить життя, мчусь в цю жахливу невідомість. З-за горизонту вже почав з’являтися краєчок сонця, змушуючи ще швидше бігти пустирем.

    Нарешті в далечині помічаю їхні фігури. Вже якесь полегшення – поки що хоч живі. Кричу їм зупинитись і не вірю своїм очам - в обох в руках зброя вони вже готові розпочати. Та здається, моя поява їх здивувала.

   - Аріно йди звідси! – злісно прокричав Нік, який постійно був добрим і ніжним до мене.

   - Навіть і не подумаю! – рішуче вигукнула підійшовши ще ближче. – Ви не посмієте цього зробити!

   - Аріно, ти порушила нашу угоду! Невже ти думала, що я нічого не дізнаюсь? - зловісно відчеканив Давид. - Тепер він за це поплатиться, а ти дивитимешся. Загине через тебе. – безжалісно навів пістолет на Ніка.

   - Ти не посмієш цього зробити! – вигукнула з гіркотою в голосі.

   Нік з такою ж злістю навів пістолет на Давида, а той люто продовжив дивлячись мені у вічі:

-  Ти погодилась страждати за вас двох, навіть сама запропонувала стати моєю, тільки щоб врятувати його. Тому його смерть стане гідним нагадуванням тобі про порушену обіцянку.

  - Чому ти це робиш? – запитую у відчаї, розуміючи, що підступають сльози від безвиході. – Ти ж бачиш наскільки у нас з Ніком міцний зв'язок!

   - Аріно перестань і йди звідси! – вигукнув коханий. – Так не продовжуватиметься далі - з нас двох в живих має залишитись хтось один. Інакше це не закінчиться.

   - Давид! – відчайдушно крикнула, зупиняючи їх. – Я ж давно зробила вибір! Змирись!

   - Ні! Які правила? Десять кроків і стріляємось? – люто запропонував Давид блиснувши стальними очима.

   - Так! – з такою ж злістю погодився Нік. – Так як секундантів немає, рахуємо самі одночасно й голосно.

   Його супротивник погодився і вони почали свій рахунок, цифри болем відкликались в голові.

   - Стійте! Інакше я себе уб'ю! – наче, здалеку почула свій пронизливий писк. - Я це все розпочала, тому я і закінчу.