Розділ 35

Букет ромашок стояв на столику біля ліжка, а я вже декілька годин мовчки дивилась на нього милуючись, стараючись взагалі ні про що не думати, бо від цього ставало тільки гірше.

   З «трансу» вивела Іванка, повернувшись від подруги, та вже з порогу захоплено кинулась до моїх білосніжних квітів.

   - Нічого собі сестричко! – в захваті пропищала, пестячи ніжні пелюстки тонкими пальцями. – І хто цей галантний кавалер?

   - Скоро все дізнаєшся мала.  – відповідаю так спеціально, щоб позлити, адже сестрі не подобається те, що вона лиш на рік молодша, а всі вважають її малявкою. Зате тепер вона забула про мого кавалера і навіть похнюпилась.

- Гаразд Іванко, ходімо готувати вечерю, скоро батьки повернуться, - спробувала заспокоїти її, відірвавши від невеселих роздумів.

   Після вечері, в нашій сім’ї заведено всім розбігатись своїми кімнатами, адже навчання ще ніхто не відміняв. Хоча як би я не старалась, наука все ніяк не доходила до мозку. Знову перевела погляд на букет, милуючись і пригадуючи ціле поле таких білосніжних ромашок зі свого сну.

   Відклала підручники і зошити, та сіла на ліжко обхопивши руками коліна. Заплющила очі, згадуючи всі деталі з далекого минулого, намагаючись також відчути і ті почуття, що переповнювали душу Милоради. Раптово прийшло повідомлення перервавши спогади. Чомусь так і думала, що писав Нік. З трепетом читаю: «Кохана, я хочу тебе побачити, виходь.»

   Підбігла до вікна і глянула на вулицю. Той самий автомобіль який вранці підрізав Давида перед університетом. Якийсь страх почав закрадатись в душу, адже знаю, що у так званого «нареченого» кругом є свої шпигуни, він вже цілковито контролює моє життя. Збираюсь з думками, зважуючи чи варто йти на ризик задля можливості побути хоч трішки з коханим. Та хіба я могла перечити велінню серця?

   Похапцем накинула куртку, взула кросівки, та тихенько прочинивши двері кімнати, поглянула чи нікого нема. Вже всі відпочивали, тим краще, не хотілося щоб хтось дізнався про мою нічну вилазку з дому. Тихцем вийшла, майже навшпиньках, та зачинила за собою вхідні двері. Зітхнула з полегшенням, нікого не зустрівши ні на сходах, ні під під’їздом, та похапцем сховалась в автомобілі Ніка.
 
    Він одразу ж кинувся обіймати, так нестямно та міцно, наче, я була йому потрібна як повітря. Потім занурився у моє волосся, та прошепотів, що більше ніколи не зможе відпустити.

   Я вже пошкодувала про те, що пішла до нього на побачення. Від безвиході  в очах застигли сльози, він одразу зрозумів мій відчай, та  почав заспокоююче цілувати, легко торкаючись вустами щік, носа, та повік.

   - Перестань, не засмучуйся, - тихо прошепотів, притулившись до скроні. - Якби я міг, забрав би твій біль собі. Я так чітко його відчуваю…

    Несвідомо глянула на нього. Як він так легко може читати мою душу і думки? Невже дійсно ми маємо настільки тісний зв'язок? Раптом він накрив мої губи. Цей поцілунок перевернув колишній світ. Ні в снах, ні в спогадах минулого життя не відчувала того, що в ці секунди. Я дійсно була з ним одним цілим. Хіба після усвідомлення такої правди я можу допустити хоч якісь думки про шлюб з Давидом? Ні! Знову безвихідь…

    - Нік, - тихо прошепотіла ледь відірвавшись від його губ. - Що нам робити?

   - Ми можемо втекти звідси, назавжди порвавши зв’язки з цим життям.

    Яка ж заманлива ця пропозиція, проте це не для нас. Розгублено вдихаю:

   - Ми не можемо принести в жертву інших, адже він обов’язково буде мститись, тим, кого ми тут залишимо. – знову говорю приречено.

   – Втеча це не вихід, ти маєш рацію. - підтримав мою позицію Нік. – Але я не віддам тебе йому, ніколи не віддам!

    Взяв за руку й усміхнувся, адже на пальці більше не було ненависної обручки, яка наносила йому біль, мабуть, ще дужче ніж мені - бо надів її не він.

   - Аріно, я тобі обіцяю, вихід буде знайдено. – так віддано дивився цими сіро-блакитними очима, що я вірила всьому. – Давай сьогодні більше не будемо згадувати про погане, проведемо цей вечір тільки з хорошими думками і спогадами. Він лиш наш…

   Погодилась. Дивлячись в ці рідні очі, не змогла б відмовити йому ні в чому.

   - То куди поїдемо? – запитав усміхнувшись. - Адже я зовсім не знаю цього міста.

   Я сама не знала куди можна податись. З ним мені будь-де буде добре. Зрозуміла, що місце взагалі не має значення, головне те, з ким ти там знаходишся.

   - Поїхали на річку – несподівано запропонувала перше, що прийшло на думку.

    І почала показувати Ніку дорогу. В такий пізній час автомобілів на вулицях практично не було, тому дістались місця призначення за лічені хвилини.

    Вийшла першою, та підійшла ближче до води, збиваючи ногами холодну росу з трави. Навколишня темрява надавала цьому місцю якоїсь магії, вночі тут все виглядає інакше ніж вдень. Вода тихенько плюскочеться, в ній відбивається місяць і дрібні зірки, наче небо опустилось на землю.

    Нік тихенько підійшов ззаду та міцно обійняв, відірвавши мене від споглядання цієї таємничої осінньої ночі. Розвернулась до нього і одразу потонула в обіймах. Як все дивно, минуло ціле тисячоліття, а він викликає ті самі почуття, що колись. Усміхнулась.

   - Пам’ятаєш, наше улюблене місце біля річки під старою вербою? - прошепотів над вухом, витягуючи з глибин пам’яті згадку про колишні побачення.

  - Так, - томно видихнула я. - Невже таке забудеться?

   «Може саме тому я підсвідомо потягла його саме до ріки?» - раптово осяйнула думка. Здається, душа мимовільно мною управляє.

    - Я теж все чітко згадав, - продовжив тихо Нік. – Пам’ятаю, як ніжно літній дощ цілував твоє волосся, а ти і весело розкинувши руки танцювала під ним, навіть не думала зупинятись.

   Обоє усміхнулись, в моїй пам’яті яскраво вималювались його слова. Я все це пригадала.

   - А ще пам’ятаю, як любив спостерігати за твоїми очима, - продовжив він, торкнувшись пальцями моїх губ. - В них завжди відображалось небо.