Розділ 34

   Посеред занять прийшло повідомлення з невідомого номеру. Байдуже читаю: «Не хвилюйся, я тебе врятую від нього», і очі одразу розширюються від здивування. Звідки дізнався номер?

Швидко беру себе в руки, потай роззирнувшись авдиторією, адже добре пам’ятаю - у Давида є шпигуни. Вимикаю звук на телефоні, та прикриваю його зошитом. Вдаючи, що слухаю викладача, таємно пишу відповідь: «Тепер ти все знаєш. Виходу нема. Я обіцяла йому.»

   Зреагував майже миттєво: «Я не дозволю тобі принести таку жертву!». На мить здалось, що я почула як він це несамовито промовив. Якби ж дійсно існував такий шанс. А може ще не все втрачено? Але ж Давид такий жорстокий, точно не дасть нам подібної можливості. Я вже добре знаю, на що він здатний. Страшно за Ніка і за себе.

    «Я змирилась і ти змирись. Повертайся до свого життя» - ледве змогла написати ці слова, стараючись при цьому не видати вируючих почуттів. Пальці не хотіли слухатись, та ще й на руці це ненависне кільце, як нагадування про майбутні ще гірші муки.

   «Я тебе ніколи й нікому не віддам» - прочитавши ці його слова, серце завмерло, враз нахлинули спогади: ромашкове поле, ми з Добромиром вдвох, він пропонує стати його дружиною, я погоджуюсь і він говорить цю доленосну фразу. Очі самі заплющились від променистих споминів. Долоні до болю стислись в кулаки, вп’явшись нігтями в шкіру.

Розплющила їх, втупившись з ненавистю в каблучку. Це кільце з великим камінцем було чужорідним предметом на моєму пальці, як і Давид в житті. Мабуть, спеціально вибрав масивну обручку, щоб я ні на мить не забувала про весь цей жах.

    Згадую, що потрібно робити вигляд, наче, стараюсь належно вчитись. Глянула на викладача, який розпинався, щось пояснюючи втомленим студентам, мабуть, його слова серйозно сприймають одиниці. Я ж просто дивлюся на нього, а думками знаходжусь далеко звідси.

Як у всьому розібратись? Вони мене, наче, розривають: один манить коханням, інший тримає страхом, з одним хоче бути душа, інший претендує лиш на тіло.

    Як же важко коли ти кайданами прикута до одного, а мрієш про іншого. Класичний любовний трикутник. Навіть не думала, що колись потраплю в подібну ситуацію. Ми з Вікою звичайно мріяли, що в університеті знайдемо собі хлопців, так як в школі на нас ніхто не звертав уваги, але ж про таке навіть в кошмарах не думала. Непроста ситуація ще більше посилюється тим, що вони обоє налаштовані більш ніж рішуче.

Раптово екран телефону засвітився, сповістивши про нове повідомлення. Кинулась читати і аж скривилась – від Давида: «Після пари чекаю на виході». Знову наказ. Хоч би він не довідався, що я переписувалась з Ніком.

Нове повідомлення, вже від коханого: «Ми будемо разом!». Знову зажмурилась. Вони розривають моє серце навпіл. Що буде далі? Навіть страшно уявити, хіба хтось з цих двох, зможе відмовитись від своєї цілі?!

    Все годі. Не можу більше думати про це примарне майбутнє, вже немає сили. Нарешті налаштувала себе на прослуховування лекції і ніяких сторонніх думок більше не допускала в голову. Поки не пролунав дзвінок, оповістивши про неминучу зустріч з «нареченим».

    Віка провела мене до виходу і майже вручила йому в руки, обійнявши наостанок та ще раз радісно поздоровила. З Давидом подруга лиш стримано привіталась і побігла на пошуки свого Олексія. Я ж зиркнула йому в очі,  намагаючись дізнатись, чого хоч приблизно очікувати. Здається, все добре. Він якийсь час дивився на мене, потім задоволено глянув на мою руку з обручкою та взяв рюкзак, а іншою рукою, чомусь обійняв та повів на вулицю. Подумки почала благати небеса, щоб не зіткнутись з Ніком, інакше знову буде бійка і з’ясовування стосунків. Мабуть, Давид саме на це й розраховує. Молитви були почуті, його ніде не було видно.

    Сіла в автомобіль, знову повернувшись до невтішних роздумів. Як знайти правильне рішення, щоб ніхто не постраждав? Давид всівся за кермо, та їхати не поспішав. Хоч би знову щось не викинув, зі свого списку «уроків».

   - Аріно, ти ж розумієш, що маєш бути вірна мені, - крадькома заявив, змусивши дивитись у вічі. – Не думай, що тепер, коли він з’явився, ти зможеш так легко піти від мене.

Чомусь від цих слів стало зимно, хоча він постійно так впливає на мене. Навіть обхопила себе руками. Дивлюсь пустим поглядом, бо так не зможе зрозуміти, що твориться в душі.

   - Ти ж знаєш, на що я здатен. - знову той самий потайний і одночасно жорстокий тон. – Якщо тобі плювати на себе, то подумай про рідних. В тебе ж є батько, мати, та ще й здається сестра…

   В серце почав закрадатись страх. Продовжує залякувати. Дійсно, за них я більше хвилююсь ніж за себе. Страх відобразився в очах, інакше він не дивився б зараз так самовдоволено. От маніяк! Завжди старається вдарити в найболючіше місце, та ще й після цього мріє про любов. Однозначно ненормальний! Зиркнула гнівним поглядом, постаравшись вкласти в нього всю злість, що переповнювала серце.

   - Ти не посмієш чіпати мою родину! Інакше я своїми руками уб’ю тебе!

    Моя погроза не мала того ефекту, на який розраховувала, адже ці слова навіть розвеселили його. Радіє, що поволі робить мене такою ж дикою і кровожерливою маніячкою, як сам.

- Аріно, я двічі повторювати не буду! – рішуче випалив він, - Якщо утнеш що-небудь, постраждає твоя сім’я.

  Несвідомо стисла щелепи від люті. Мабуть, мені все ж колись доведеться виконати свою погрозу. В живих залишиться або він, або я - інакше не буде. В будь-якому випадку, на нормальному існуванні вже можна поставити жирний хрест. Зажмурилась від безвиході, та мовчки повернулась до дверного скла. Є хоч один куточок в цьому автомобілі, куди я можу ненадовго сховатись, відвернувшись від його ненависної пики.

Дорогою додому більше з ним не спілкувалась. Під’їхавши до мого будинку він ще раз нагадав про «благопристойність і хорошу поведінку», вкотре розізливши. Люто схопила рюкзак і побігла від нього, наче, дійсно можна було втекти.

Зачинивши за собою двері під’їзду, одразу ж зняла з пальця ненависну каблучку, та злобно жбурнула її в рюкзак. Заспокоївшись трохи, підіймаюсь сходами і раптово помічаю біля своїх дверей шикарний букет ромашок. Ромашки о цій порі? І де він їх знайшов?