Розділ 33

    Я знову біжу до Відьминої гори, добре знаючи кого там зустріну. Сама захотіла побачитись, тому лиш йду за покликом душі. В грудях гулко б’ється серце, пробує вирватись на волю. Долаючи останні кроки до вершини, глибоко втягую повітря, заспокоюючи шалений ритм дихання і бачу його. Відразу кинулись в обійми одне одного. Від задоволення заплющила очі

   - Нарешті я зміг достукатись до твоєї свідомості, - щасливо шепоче мені на вухо. – Нарешті ти тут, зі мною.

    Його теплі слова бентежили, але все ж я отямилась.

   - Нік, нам не можна бачитись… - промовила ледве відірвавшись від нього.

   -  Ти ж моя. Я знаю, ти мене кохаєш так само міцно як і колись…

  «Може й міцніше» - подумки вставила я.  Та лиш приречено похитала головою.

   - Я зробила свій вибір… - здається, навіть вітер принишк, боячись порушити гнітючу тишу. – Його вибрала, тепер назавжди буду з ним.

    Він відсторонився від мене пильно вдивляючись в обличчя, наче, намагався прочитати душу. Нібито повірив, та через якусь мить насторожено запитав:

   - Чому ти це зробила?

   - Так було правильно. – промовила після короткої паузи, та з жалістю додала: - Тепер я назавжди з ним, а з тобою можу бачитись тільки в снах.

   Якби ці прекрасні сни продовжувались, можливо було б не так тоскно в реальності. Змогла б жити так як мріяла ще в древні часи, з тим, кого обрало серце. Цікаво, чи довго проіснує таке кохання між двох світів?

   - Ні, я не дозволю цьому статись, не відпущу тебе до нього! – рішуче вигукнув Нік.

    В його сіро-блакитних очах  бачила надію, хоч ніяких шансів на неї вже не було. Я сама відмовилась від щастя, не давши можливості йому на життя. Не потрібно плекати марних ілюзій, однак розчарування не уникнути. Життя несправедлива річ, хоч в цьому винні самі люди – творці власних доль.

    - На що ти проміняла себе? – не зводячи допитливого погляду, спокійно запитав він.

    Я дивилась в ці рідні очі і не знала, що йому відповісти. Як я могла його не врятувати?

   - Ні! – він грізно похитав головою, наче, хотів відігнати від себе якийсь кошмар, чи неприємні думки. – Цей мерзотник не міг поставити тебе перед таким вибором?! Це ж не той вибір, який ти повинна була зробити…    

    Здається, все зрозумів сам, і я вперше побачила в його очах лють, та він її швидко вгамував. Наполегливо притяг до себе, знову закутавши своїми теплими обіймами.

   - Я тебе не віддам йому… - тихо прошепотів над вухом, потім наблизився до губ. - Ти завжди була і будеш тільки моя.

   Різкий звук. Просипаюсь. Будильник нещадно вирвав з обіймів коханого. Розчаровано зітхаю, адже реальність лякає на противагу цим милим сновидінням.   

    «Не хочу нікуди…» - простогнала за сніданком, чим добре здивувала Іванку, адже зазвичай це її коронна фраза. Усміхнулась розгубленій сестрі, та ж дивилась на мене наче на прибульця.
  «Виходь. Я чекаю» - несподіване повідомлення зруйнувало останні крихти хорошого настрою. Невже я могла сподіватись, що ця маніакальна звичка до контролю в нього кудись зникне, особливо тепер, коли в нашому житті з’явився Нік.

   Перервавши сніданок швидко прихопила рюкзак і куртку, та пішла на зустріч з майбутнім в обличчі цього чудакуватого Давида. Про Ніка навіть згадувати не хотілось, подібні думки лиш рвуть серце на куски. Наскільки легше було думати, що він мене не пам’ятає. Все ж сподівалась, що послухає і поїде назад в своє місто, хоча його рішучий вигляд говорив зовсім інше.

    Зачинивши за собою двері під’їзду повністю зосереджуюсь на головній проблемі – яка зараз прямо переді мною сидить в автомобілі з уже звичним роздратованим виглядом. Важко зітхаю і йду до нього.

    - Ти б хоч попереджав заздалегідь коли плануєш заїжджати за мною, - одразу накинулась, всівшись спереду.

   Він якось аж занадто дивно дивився, не відводячи стальних очей. Ніби, пробував впізнати, чи що. Одразу стало ніяково, адже в таких ситуаціях від Давида можна чекати будь-чого. Несподівано простягає мені обручку, а в мене від здивування очі полізли на лоб. Попри мою розгубленість, не став нічого пояснювати, лиш взяв руку та надів на палець кільце, яке для мене одразу стало оковами.

   - Все, тепер ми офіційно заручені, ти тільки моя! - торжествуючий голос чомусь змусив здригнутись.

   Дивлюсь на цю обручку невидющими очима, усвідомлюючи, що це кінець. Кінець свободі, мріям та сподіванням. Це кільце вже почало обпікати палець. Шкода, що його надів не коханий, не той кого мені послали небеса.

    Зажмурилась та відкинулась на сидіння, прихиливши голову до дверного скла. Може з заплющеними очима буде легше все сприймати? А він тим часом їхав. Навіть не хотілось бачити цю самовдоволену злість на його обличчі, адже чудово знає, що я в безвиході. І як про це одруження повідомити батькам, оскільки до початку неволі залишаються лічені дні.

    Раптово лунає гучний писк гальм і я ледь не вдаряюсь об лобове скло від несподіваної зупинки, розплющивши очі. Чорний автомобіль зухвало заблокував джип Давида на повороті до університету, він ледь уникнув несподіваного зіткнення, зупинившись буквально в метрі від нього. В стальних очах одразу заіскрилась невгамовна лють, він в гніві вистрибнув з свого авто. І тут я помітила, як з іншого автомобіля з такою ж злістю вилетів Нік.

   - Ти не дав їй вибору! Я ж вважав ти зможеш дати їй нормально обрати, а ти натомість вчинив так негідно!

    Кинувся, розлючено вхопивши Давида за барки, той різко звільнився від його рук, та проричав, наче, звір:

   - В неї був вибір! Вона його й зробила.

    Злісно стояли міряючись поглядами, готові повбивати один одного. Виходжу з автомобіля і поспішно прямую до них, усвідомлюючи, що мушу щось зробити, інакше буде біда.

   - Відступись, ти програв. – зухвало заявив Давид, потім з натяком додав: – Чи ти забув з ким маєш справу?

   - А ти не забув? – Нік не поступався йому в відважності. – Ми мали одинакові вміння і сили. Тепер я все пам’ятаю. Якби ти був настільки сильним чаклуном, як вважаєш, мене б тут зараз не було, - вкрадливим голосом відчеканив він і принишкнувши продовжив: - Ти ж явно цього не планував.