Розділ 32

    Стрімголов тікала від нього, підібравши поділ довгої сукні. Лиш коли з’явилось відчуття легкої безпеки, зупинилась озирнувшись, та спробувала привести дихання в порядок, трохи заспокоївшись. Далі рушила стримано та неквапливо.

    Добромир чекав біля старої верби і помітивши здалеку, побіг навпроти. Через декілька секунд я вже тонула в його міцних обіймах, але в наступну мить він несподівано відсторонив і пильно глянув у вічі.

   - Що сталось? – в його голосі з’явилась тривога.

   - Нічого, - спокійно намагалась відбрехатись.

    - Милорадо, - тихо промовив він, - ти ж знаєш, наші душі поєднані, тому я з легкістю можу читати твої думки…

    Швидко відводжу погляд, втупившись в землю, ніби, це допоможе приховати правду.

    - Я його уб’ю! – відчеканив Добромир і кинувся від мене.

    - Ні, стій! - мій пронизливий крик не допоміг зупинити.

   Різко розплющую очі. Невже знову? Ну навіщо це минуле життя знову ятрить рани, змушуючи згадувати колишні почуття, переживати все заново? А я ж уже потроху почала миритись зі всім…Навіть розпачливо простогнала. Роздуми перервав звук будильника. Як вчасно!

   Нехотячи зібралась в університет. Що б там мене не чекало попереду, які б випробовування не готувала доля і Давид, вчитись все ж необхідно. Знову одягла светр, щоб прикрити шию, добре хоч на вулиці сьогодні прохолодно, не виглядатиму зовсім навіженою закутавшись до вух.

    Автобусом самотньо дісталась університету. Віку підвозить її хлопець, тому вона рідко складає мені компанію, та і мене Давид іноді підвозить, коли є настрій познущатись. Я вже навіть іронізую наші стосунки.

   З невеселими роздумами попрямувала  до входу, раптово на мене налетів якийсь хлопець, вибивши з рук рюкзак. Ми обоє схилились, щоб його підхопити, та він виявився більш спритним. Підіймаю на нього погляд і зустрічаюсь з цими дорогоцінними очима, які раніше доводилось бачити лиш в снах… Серце відразу тьохнуло і затріпотіло, впізнавши його. Всі почуття які він у мене викликав враз ожили, нахлинувши, ледь стрималась на ногах щоб не впасти.

    - Ну привіт, кохана. - тихо прошепотів цей до болю рідний голос. Він легенько торкнувся мого обличчя, ніби, перевіряючи чи це не сон, а потім полонив своїми обіймами і обсипав поцілунками обличчя. – Нарешті ти зробила вибір… і я зміг тебе відшукати.

    - Як? – оторопівши не могла чітко сформулювати питання, всі думки сплутались.

   - Ходімо відійдемо звідси. - схопивши мене за руку повів подалі від входу, де гуртувались студенти, поспішаючи на навчання. Тільки тепер побачила наскільки допитливими і приреченими поглядами всі на нас зиркають.

   - Нік, стій, - тепер вже я повторила за ним - не вірячи своїм очам торкнулась долонею його лиця, провела волоссям та відчула як болем відізвалось серце.

    Він такий реальний, і такий коханий, та бути з ним не можу, вже обіцяла себе іншому. Минуло ж так мало часу, як я бачила його зовсім безпомічним та прикутим до всіх тих апаратів і трубок. Серце знову пропустило удар, згадавши той відчай і страх за нього.

   - Як ти мене знайшов? – запитую розгублено все ще намагаючись зібрати частинками крихти здорового глузду. Я ж не думала, що він отямившись буде пам’ятати, та ще й стане шукати…

  - Мене вели до тебе почуття. – схилився над самим обличчям. - Раніше я нічого не знав, тільки потрапивши в аварію там в лікарні, лежачи без свідомості почав бачити картинки з того минулого життя... життя з тобою. Потім та скеля і ти… я впізнав твою душу. Це його прокляття не давало нам зустрітись в реальному житті.

    Раптом схотіла запитати його про ту красуню-наречену, але стрималась. Я ж не думала, що він мене згадає, ті почуття і те непрожите життя, тим більше ще й пам’ятатиме мене, як Аріну.

   - Анна мені лиш подруга і нічого більше, ми ще з дитинства дружимо. Вона ніколи не була моєю нареченою, це все мама придумала, а та її підтримала, мабуть, не хотіла розчаровувати коли я був в такому стані. – тихо промовив Нік заглядаючи своїми сіро-блакитними очима в саму душу.

   На моєму обличчі з’явилось німе запитання.

   - Ти що забула, що я вмію читати твої думки? – так ніжно усміхнувся і вкотре торкнувся лиця, не зводячи очей з губ. Здавалось, він знає як цілувати їх одним поглядом. – Ми з тобою давно стали одним цілим…

    Його крайні слова наче винирнули з глибин пам’яті. Як же хотілось щоб цього було досить, щоб вистачило одного кохання, щоб воно подолало всі труднощі, але так не буває, ми це довели ще тисячу років назад…

    Мабуть, знову відчув мої думки і розпачливий настрій, тому міцно стис в своїх обіймах, наче, захищаючи від цього світу, а я й не противилась. Хіба можу? Завжди втрачала розум від нього. Більше нічого й не потрібно, лиш отак просто стояти і обійматись з ним…

    Занадто різкий писк гальм враз вернув до реальності. Вже добре знала хто так несамовито спішить. Тепер він нас обох просто вб’є.

Нік ще міцніше притис до себе, заспокоюючи. В черговий раз задаюсь питанням: хто ж може шпигувати для нього? Несподівано похолоділа від нової думки – Може він також вміє читати думки? Ні, це ж неможливо! Все ще намагаюсь себе переконати в цьому.

Тим часом Давид з гуркотом захлопнув дверцята, я чітко почула цей звук, находячись так далеко від нього. Мабуть, вже уявляв розправу. Бачу як він швидко прямує до нас, обличчя аж перекосилось від злості. Поспіхом вириваюсь з обіймів коханого, щоб ще більше не провокувати цього маніяка.

 Давид підлетів з грубою заявою:

   - Вона моя! – обернувшись до мене безапеляційно промовив: – Скажи йому те, що маєш!

   Від його потайного тону, мороз пройшовся шкірою. Знала, що мусила зробити, але ж душа так противилась цьому. Заховала цей жаль подалі, та виголосила холодним тоном, ненавидячи себе при цьому:

   - Нік, я тепер з Давидом… вибрала його.

   Я не давала ніяких шансів нашим почуттям. Відчуття таке, що в черговий раз вбивала свою душу. Скільки вже можна страждати?!