Розділ 30

   Проснулась від якогось дивного жаху, навіть згадувати не буду, щоб не залишився в пам’яті. Добре розумію, чим такі сновидіння були спровоковані. Глянула на свою шию в дзеркало і аж поморщилась від того скільки на ній з’явилось слідів від несамовитих "ласок" того дикуна. Швидко одягла светр, та розпустила волосся, намагаючись сховати їх від усіх, для чого ці зайві питання, відповіді на які не зможу дати. Густо нафарбувала губи, приховуючи й на них сліди.

   Сидячи за сніданком зі всіма рідними, подумала, що мені про таку сімейну ідилію мріяти не приходиться – знаю, з Давидом подібного ніколи не буде. Та все ж необхідно знайти з ним спільну мову, розшукати хоч якісь точки дотику.

    Саме над цим і роздумувала дорогою в університет. По приїзді присіла на лаву недалечко біля входу, та набрала просте повідомлення: «треба поговорити», але відсилати не спішила. Постаралась розслабитись, підставивши обличчя під вранішнє, не дуже тепле сонце.

    Приблизно через десять хвилин почула писк гальм, та зрозуміла хто прибув. Тільки Давид так нахабно водить авто. Швидко відправила повідомлення. Він вийшов зі свого позашляховика впевненою ходою, на ходу витяг телефон та прочитав меседж. Зупинився, підвів погляд, відшукуючи мене в натовпі студентів. Я мовчки сиділа, взагалі ніяк не полегшуючи йому справу. Все ж знайшов, і твердо рушив до мене. Не зводжу з нього очей, намагаюсь вгадати його настрій: злий чи дуже злющий.

    Нещадний погляд байдуже ковзнув моїм одягом, потім незадоволено поморщився, мабуть, я не пройшла його оцінювання. Продовжую сидіти так само стримано дивлячись на нього.

    - Про що говорити? – роздратовано підвищив він голос, зрозумівши, що я не хочу починати розмову першою.

    Роззирнулась навколо, студенти потроху почали забиратись від нас, та ще більше пришвидшились почувши різкість в тоні Давида. Прекрасно, тепер нам ніхто не завадить. Знову спокійно глянула на нього.

   - Про вчорашнє. – незворушність в моєму голосі змусила його присісти поруч.

   - Якщо ти хочеш почути вибачення, чи ще щось таке, то знай: цього не буде.

    Повільно переводжу погляд на нього, бачу як в холодних очах полихає дике полум’я. Невільно згадую як він гнівно накинувся на мене в своєму домі і від цих спогадів мороз пройшовся шкірою, миттю відвела погляд, отямившись.

   Раптово відкинув моє волосся назад, і не питаючи дозволу відхилив комір светру, оголюючи шию. Завмерла на місці, потім безжалісно зиркнула на нього.

   - Милуєшся своєю роботою? – не змогла стримати образи в голосі.

    Здається, в цьому здичавілому погляді промелькнув жаль. Невже не насолоджується тим, що зробив? Миттю прибрав руку, і це стало неабияким полегшенням. Зітхаю й починаю висловлювати в голос свої роздуми:

    - Я не збираюся терпіти твої знущання й неконтрольовані напади гніву. – вираз його обличчя взагалі ніяк не змінився, значить можна продовжувати. – Якщо я мушу бути з тобою, тоді ти повинен навчитись вести себе більш стримано і по-людськи. – продовжує мовчати. - Навіщо ця жорстокість, за що ти мене так караєш?

   - Я вчора все пояснив! – він знову розізлився. – Ти моя! Мусиш це усвідомити.

    - Я вже давно змирилась. – приречено повідомила приглушеним голосом.  – Може ми все ж будемо проявляти повагу й розуміння одне до одного.

    Він дивився наче здивовано, проте погляд був таким же холодним. Роздумує над моїми словами.

   - Що ти маєш на увазі, під цією пропозицією? – шукав якийсь підступ. – Думаєш врятуватися від мене?

   - Ти про що? – запитала з жахом. Не збирається же він мене мордувати?! Чи я помиляюсь? Хоча це все вже в якійсь мірі тортури.

    Зненацька схилився над моїм обличчям. Навіть не схопив жорстоко за підборіддя, як зазвичай. Це вже якийсь прогрес.

   - Я все одно зроблю тебе своєю… - незворушно прошипів майже в губи. – Ти або добровільно підеш на це, або… вже знаєш, що буде. Наступного разу я не зупинюсь!

   - Я вже твоя. – тихо відповіла відчуваючи його тепле дихання. – Хіба в мене є вибір? Але ж це не так робиться… - розгубилась, - дай мені трохи часу, щоб хоч звикнути до тебе.

   - Ні! – категорично заявив відсунувшись подалі. – Бути моєю – твоя плата. Не забувай про це!

    Дивилась на нього, відчуваючи, що як би не старалась, змінити цього маніяка не вдасться. Навіть розпачливо зітхнула.

   - Ти думаєш я за це все не плачу? – його слова були настільки різкими, що я аж зіщулилась. – Хоч розумієш яка ціна того, що кохаю тебе. За все в житті потрібно платити, от ми кожен по-своєму за це і розплачуємося.

    Що він має на увазі? Сам же змушує бути з ним, хоч чітко знає – я цього не хочу. Невже сподівається побачити колись в моїх очах любов і відданість?! Невже є такі люди, які вміють кохати попри жорстокість і насильство? Ні, я точно не мазохіста! Хоча, мабуть, доведеться звикати, інакше мені з ним не вижити.

  Давид раптово перервав мої невеселі роздуми. Поставивши руку на потилицю, притяг до себе та поцілував. Цей поцілунок був зовсім іншим, в ньому не було звичної жорстокості і терзання, навіть якийсь натяк на ніжність…Невже все ж є якась надія? Несподівано відпустив, вглядаючись в обличчя, йому явно сподобалось те, що там побачив.

    - Мені давно час на лекцію, - розгубившись, промовила перше, що спало на думку.

    - Я тебе проведу. - його обличчя зм’якшилось. Схопив наплічник та навіть допоміг встати з лавки (наче я не можу цього зробити сама!). І що це за несподівані зміни?!

    Ми йшли мовчки, кожен в своїх роздумах. Давид не дав мені зайти першій в аудиторію, натомість відчинив двері і гучно заявив:

    - Аріна запізнилась, бо допомагала мені. – демонстративно віддав рюкзак, прикривши за мною двері.

    Всі принишкли, ніхто й не думав перечити цій зухвалій брехні. Викладач лиш кивнув і жестом запросив пройти на своє місце. Погляди всіх присутніх були приковані до моєї скромної персони, ніби на голові з’явились чудакуваті роги і всім не терпиться їх роздивитись. Ще б мобільники витягли і зняли собі відео.