Розділ 29

Мигуло декілька днів, невпинно приближаючи вихідні. Не те, щоб я дуже хвилювалась з цього приводу, та все ж якісь дивні відчуття мене переслідували. З Давидом бачились переважно в коридорах університету, він не підвозив мене більше й не забирав, що несказанно радувало. Можливо такими темпами він і від одруження зі мною відмовиться? Хоча сподівань на це практично не залишилось.

    І от сиджу я на уроці філософії підперши обличчя рукою, намагаючись вникнути в тему, яку розповідає цей привабливий викладач, як несподівано приходить повідомлення: «Ти забула, що мене не можна злити?!»

Телефон майже випав з рук. Заспокоїлась, відписую, намагаючись невідомо за що виправдатись: «Що таке? Я нічого не зробила!»

«Ти досі не знаєш як потрібно дивитись на викладачів?!» - від цього повідомлення стало ніяково. Він що вміє читати думки? Ні, точно хтось шпигує. Спробувала роззирнутись авдиторією, наче, ніхто не проявляє до моєї персони підвищеної цікавості.

   - Аріно, здається мені, що Ви аж занадто захопились філософією, - несподівано помічаю, що цей викладач втупився в мене хитрим поглядом, ніби, застав за чимось неналежним. - Може поділитесь своїми думками відносно сьогоднішньої теми?

    - Ні, ця тема занадто важка для мого сприйняття, - ошелешила всіх своєю заявою.

    Викладач лиш хмикнув й повернувся далі до своєї лекції, а я - до свого розлюченого "хлопця". Осмілівши набираю: «Ти що зовсім ненормальний?!», вже наперед знаючи, що за це прийдеться розплатитись.

    «Після лекції чекаю в автомобілі!» - безапеляційно наказував він. Я ж одразу почала противитись цьому: «Не можу. В мене додаткова пара». Однаково розізлила його, куди вже гірше.

   «Мені все одно! Я чекаю!» Ну хіба можна було це проігнорувати? Але я вже занадто серйозно розігралась, щоб просто так зупинитись. Пальці самі набрали відчайдушну  відповідь: «Але ж ти сам хотів бачити мене належною ученицею! Як я можу пропустити лекцію?» Навіть усміхнулась цій своїй несподіваній хоробрості. Підмічаю, що коли декілька днів не знаходжусь під його «наглядом», починаю набиратись сміливості. Хоч би він цього не помітив, інакше взагалі не дасть спуску.

    «Аріно, я чекаю! Не змушуй мене при всіх виволікати тебе з авдиторії…». Все зрозуміло – ігри закінчились. Він виконає свою погрозу.

    Дзвінка чекала як на голках, набираючись хоробрості, вже навіть не старалась вникнути в дивну тему лекції.

    - Вік, я не піду на останню пару, мене вже чекає Давид. – повідомила подрузі на одному диханні. Вона з розумінням підморгнула, тим самим бажаючи добре провести час.

   Швидко йду. Хоч би ще не подумав ніби ігнорую його. Помічаю, що він уже сидить в автомобілі. Здається, настільки впевнений в своїх погрозах, що і думки подібної не допускав.

   - Сідай! -  виніс вирок.

   Від його холодного але бархатистого баритону, тілом пробіглась хвиля страху, та я не піддалась, сміливо розправивши спину, сіла в авто. Рушили (невідомо куди!). З вигляду не можливо було зрозуміти його почуттів чи намірів, тому прямо запитала:

   - Давид, чому ти злишся і куди мене везеш?

   - Скоро сама все дізнаєшся, - грубо заявив, не відволікаючись від дороги.

   Залишалось тільки гадати, що я і робила. Проте коли зрозуміла, що він прямує до себе додому почала панікувати.

   - Ти ж планував познайомити мене з батьками в суботу, чому ми їдемо до тебе сьогодні? – моя наївність явно його забавляла.

   Зарозуміло хмикнув, наче, я сказала якусь потішну дурницю. Раптом усвідомила, що це черговий «урок», відчувши при цьому нудоту, міцно вчепилась в дверцята. Вдома мене від нього ніхто не врятує.

   - Давид, ти ж не можеш бути настільки жорстоким… - тихо промовляю, намагаючись достукатись хоча б до окрайця його душі. Та помітивши шалений блиск сталі в очах зрозуміла – людської душі в нього немає!

   Тим часом він заїхав на подвір’я особняка, ворота одразу зачинились, перекриваючи шлях до відступу.

   - Ходімо! – Відчинив переді мною дверцята.

   Розгублено виходжу, адже все одно при бажанні може з легкістю витягти мене з цього автомобіля, краще не буду зайвий раз спокушати долю. Попленталась за ним, навіть не розглядаючи навколишню розкіш і убранство. Дорогою нам зустрілась та сама гарненька покоївка, та запитала Давида чи йому щось потрібно. Він грубо рявкнув, щоб зникла і не потрапляла більше на очі. Цей тон і нестримна злість не віщували мені нічого хорошого. Подумки почала готуватись до найгіршого сценарію.

   - Прошу заходь, - грубо сказав, пропускаючи вперед.

   Зайшла. Одразу забрав в мене з рук наплічник і безжально кинув його на стілець. Озирнулась. Мабуть, кімната його. Все вишукано і гармонійно. Придивляюсь до предметів, які при потребі можна використати в якості зброї - для самозахисту. Він знову задоволено хмикнув, мабуть подумав, що мене вразило це багатство й розкіш. Як же помиляється! Продовжую пошуки очима.

   Тим часом він відкоркував пляшку з вином, наповнивши бокал підійшов до мене і вклав його в руку. Сполохано дивилась на нього нічого не розуміючи, так, ніби він підсунув отруту. Грубо наказав пити, бо це мені допоможе. Відпила лиш декілька ковтків і скривилась, відчуваючи як напій обпікає горло. Він осушив свій бокал повністю і поглядав несамовитими очима, наче, хотів цим зламати мій супротив.

    В таких ситуаціях інстинкти велять тікати. Одразу їх послухалась і поволі почала відступати до дверей, він же кількома кроками випередив мене, продовжуючи дико поїдати поглядом. Наміри були зрозумілі без будь-яких слів. В паніці зиркаю сторонами, намагаючись віднайти якусь зброю. Знову заганяє мене в кут. Мабуть, дуже любить бачити безпорадність і переляк у своїх жертв. В паніці міркую, як його зупинити і гарячково промовляю перше, що приходить на думку:

    - Чому ти це все робиш? Ти ж ніколи таким жорстоким не був! Зупинись...

    Мої слова на якусь мить привели його до тями, але вже через декілька секунд очі знову заповнились колишньою злістю і ненавистю.