Розділ 28

  Звичайно, це все не залишилось непоміченим подругою. Віка одразу ж підбігла до мене з розширеними очима, та її це все, наче, потішило.

   - Орисе, ну ти даєш! – захоплено вигукнула мені, стрельнувши радісними оченятами. – Тобі що вдалось його приборкати? Ану швидко розповідай подробиці.

Всміхнулась цим словам подруги, ми присіли за стіл, схилившись одна до одної, щоб інформація не потрапила до сторонніх вух і зізналась:

    - Ми з ним зустрічаємось. – Віка не змогла стримати радісний зойк, і всі хто знаходився недалеко, здивовано кидали на нашу парочку допитливі погляди. – Ми провели ці вихідні разом.

    Від несподіванки подруга аж прикрила губи рукою, дивилась, ніби, я повідомила щось чудернацьке й неможливе.

    - У вас все було? – нарешті запитала вражено трохи відійшовши від шоку.

    - Ні, - поспішила заперечити, а сама подумки аж зіщулилась від такої думки, - ми просто їздили в сусіднє місто на екскурсію. – Здається, вона не вірила, тому для більшої переконливості довелось додати: - Ми навіть жили в різних номерах готелю.

    Вона все ще дивилась на мене з недовірою, наче, такого просто не могло бути.

   - Знаєш, а ви все ж красива пара, - захоплено повідомила Віка трохи отямившись й продовжила витати в хмарах. - Він з тобою якийсь не такий дикий.

   З цим, звісно, можна посперечатися, але ж я не хочу розчаровувати подругу розповідаючи більш правдиву і реальну історію наших з ним стосунків. Та і взагалі кому вже яка до цього справа? Буду грати відведену роль хорошої дівчинки, прикидаючись закоханою студенткою, полегшуючи існування всім навколо.

    Лекції добігали кінця, я повністю занурилась в навчання, шукаючи в ньому розраду. Перед закінченням отримала повідомлення: «Чекаю біля автомобіля».

Відлуння дзвінка змусило здригнутись. Не було бажання зустрічатись з Давидом знову, вистачило вранішнього приниження. Хотілося б отримувати цю його «увагу» порціями, поволі звикаючи і пристосовуючись.

   Мовчки йду коридором занурившись в роздуми, наче на якесь чергове заклання. «Що він ще вигадав для мене?» - подумки перебираю всі можливі варіанти, усвідомлюючи, що ніколи не вгадаю, адже в нього занадто чудернацькі й дивні манери і думки, звичайній людині їх просто не зрозуміти.

   Він вже стояв біля автомобіля. «Добре хоч цього разу не змушує чекати» - зітхаю з полегшенням. Підходжу ближче, він забирає з рук рюкзак і схилившись швидко торкається губ. Сказати, що це приємно, чи навпаки не приємно, я не можу, це один із тих поцілунків, коли просто не відчуваєш нічого. Відірвавшись від моїх губ, закинув наплічник та жестом запросив сісти в авто. Вказівки виконала чітко і мовчки. Залишалось тільки нестерпно чекати продовження, сподіваючись, що він просто відвезе додому, як це вже бувало раніше.

   Те, що моїм сподіванням не судилось здійснитись, зрозуміла, коли він звернув в сторону старої частини нашого міста, замість того щоб їхати прямо до мого будинку. Страху як такого не було, починаю відмічати за собою байдужість, його вчинки і дії все більше викликають холоднокровність.

   Позашляховик зупинився біля набережної, його злісне «Виходь!», змусило мене поквапитись. Озирнулась навколо, людей майже не було. Одразу згадалось дитинство, я ніби, побачила тут на цьому місці себе десятирічною з кольоровим повітряним змієм у руці, який потім несподівано віднесло вітром, після чого я довго не могла заспокоїтись.

    - Чого застигла! Пішли. – знову злий вигук привів до тями, цього разу навіть здригнулась від несподіванки. Так безжалісно вирвав мене зі спогадів.

   Безцеремонно схопив за руку й потяг за собою. Пручатись не могла,тому швидко підбігла, порівнявшись з ним, не хотілось привертати зайву увагу. А йому наче взагалі байдуже до цього, звик незважати на почуття інших.

   - Сідай. – жестом вказав на лавку.

   Безапеляційно виконала. Чекаю продовження. Він декілька хвилин ходив туди-сюди, ніби роздумуючи над чимось, потім обернувся й зиркну звисока. Постаралась зобразити смиренність і байдужість. Здається вдалось, бо він знову починав злитись.

   - Чому ми тут? – не витримала моя цікавість.

   - Треба поговорити, - якось віддалено заявив він дивлячись вдалечінь, потім всівся поруч, все ще уникаючи мого погляду. – Значить так, ми з тобою поки що зустрічаємось, потім в найближчому майбутньому, думаю десь через декілька місяців, одружимось. – Він нарешті глянув на мене, я нічим не видала свого замішання. – Весілля в нас буде пишне й гучне. Хочу щоб про нього дізнались всі!

   Ну так, це ж його тисячолітня перемога. Чого ще можна очікувати? А ці останні слова наче були натяком, він що хоче щоб і Нік про це дізнався? Та він же все-одно нічого не пам’ятає і має наречену. 

І як я буду жити з таким маніяком? Отепер вже його слова про весілля дійсно дійшли до свідомості повною мірою, сковуючи серце крижаним холодом і страхом.

   - Гаразд, - змогла лиш тихо видавити з себе.

    - Тепер тебе потрібно познайомити з моєю родиною. – Прозвучав ще один вирок, мовчки кивнула, погоджуючись на все.

   Давид навіть не запитував, просто ставив перед фактом. Я іграшка. Він мене просто купив, як річ, заплативши тим, що мені було конче необхідно.

  - Ти ж муситимеш поводитись гідно, - раптово схопив за підборіддя, повернувши до себе (це що в нього така ласка?), змушуючи не кліпаючи дивитись в стальні очі. – За кожне негідне слово, вчинок чи навіть погляд, будеш покарана!

   Злякано кивнула, прикусивши до крові губу, щоб не заплакати, хоч очі вже почали наливатись слізьми. Мабуть, цю жорстокість ніколи не вдасться викорінити з його душі, саме від цієї думки мені й стало так гірко.

   - Не смій! – люто випалив крізь зуби. – Не смій використовувати ці свої жіночі штучки типу істерики і сліз. На мене це не подіє, а тільки розізлить! А як я вже говорив, за кожну провину нестимеш покарання. – Вкрадливий голос лоскотав вуста.

Він схилився ще ближче, грубо цілуючи, а потім вже в звичній манері відсахнувся, відпустивши підборіддя. Якщо він продовжить ці катування, на моєму обличчі постійно проступатимуть синці.