Розділ 25

   Переді мною стояв Добромир, тепло усміхаючись своїми яскравими очима. Міцно пригорнув до себе, нашіптуючи на вухо якусь дивну старовинну колискову. Я розсміялась, наче дитина, він так і не розімкнув обіймів, тепло поцілувавши в губи. Застигла, розчиняючись в нестримних почуттях, що несподівано накрили з головою.

   Прийшовши до тями глянула йому прямо в очі і щиро промовила:

   - Якщо дві душі так сильно прагнуть бути разом, їм ніхто не зможе стати на заваді…

Раптом вириваюсь з цього дивного сну, а в голові крутиться тільки одна фраза – «Як же ти дівчино сильно помилялась!». Милораді так і не вдалось стати дружиною коханого, господинею його дому, та матір’ю дітей. Не вдасться це й мені з Ніком. Згадавши його, одразу виникла перед очима картина лікарняної реанімаційної палати. Як же він там безпорадно лежить… Аж серце защеміло від болю.

 Підходжу до вікна, розглядаючи пейзаж. Будинки навколо якісь занадто старовинні й похмурі, скоріш за все це історична частина міста. А люди навпаки, всі заклопотані в своїх справах, радісно усміхаючись ходять вулицею. Вони щасливі, а в мене в очах сльози. Придушила їх, та відійшла від вікна, пробую заспокоїтись, приводячи до ладу думки.

   Зиркнула на годинник - вечір. Значить проспала довго. Відчуваю як нещадно стисся шлунок, потребуючи їжі. Зовсім забула про такі буденні потреби. Захопивши рюкзак, хотіла вийти пошукати якесь кафе, та зупинив телефонний дзвінок з дому. Довелось відповісти, заспокоївши рідних черговою порцією побрехеньок про дуже цікаву екскурсію. Здається, вони потроху починають вірити мені. Зітхнула з полегшенням, хоч на одну проблему стає менше.

  Як тільки відчинила двері номеру, наткнулась на Давида. Охороняє? Боїться що втечу?

   - Я чекав поки ти прокинешся, - пояснив одразу, помітивши моє здивування.

Звідки взагалі взяв, що спала?

   – Куди ти зібралась? – він побачив, що я взяла з собою весь багаж.

   - Мені потрібно поїсти, - сказала це і відчула як паморочиться голова від перевтоми.

   Ледь не впала. Він притримав, та турботливо повів за собою. Виявляється в цьому готелі була і міні-столова. Саме туди  Давид і привів мене, усадивши на м’який стілець, а потім зробив замовлення.

    Невдовзі офіціантка принесла теплий суп та інші замовлені страви. Одразу ж кинулась їсти відчуваючи на собі його дивний погляд. Від цього було стало ніяково, вирішила просто проігнорувати. Він майже нічого не їв, зробила висновок, що мабуть, ходив сюди коли я спала.

    Підкріпившись відчула в собі нові сили. Знову згадала безпорадного Ніка. Розуміючи, що я можу бути його останньою надією на життя, вирішила врятувати забудь-яку ціну.

   - Давид, в тебе ж є сили врятувати Ніка, - заявила я беззаперечно. Він мовчав. – Ти хоч і втратив за тисячоліття свою могутність, та все ж маєш деякі знання. – Звичайно, я не була впевнена в цьому, імпровізувала на ходу. – Врятуй його! Я не вірю, що не має способу це зробити…

   Хижий погляд проникав в саме серце. Холодні очі дивились на мене роздратовано, здається я вже звикла до цього. Страху не було.

   - Спосіб є, - нарешті сказав він через декілька хвилин мовчання, трохи опанувавши цю свою злобу. – Здавна існував один ритуал, саме для таких випадків, але ніхто не гарантує позитивний результат. – Він знову замовк, даючи мені можливість усвідомити почуте. - Коли людина довгий час знаходиться між життям і смертю читається спеціальне заклинання, після якого душа або повертається в наш світ, або назавжди йде в світ мертвих.

  Принишкла, навіть дихала ледь-ледь. Значить він або буде жити або ні. Якщо є хоч маленька надія, її потрібно використати.

   - Зроби це! – вигукнула благально.

   - Ти ж розумієш, для проведення цього ритуалу його доведеться відімкнути від всіх апаратів – поміркованість й холоднокровність в цьому голосі знову звучали як вирок. - Якщо він помре, для всіх я стану його вбивцею.

   Якщо він і піде на ризик, то тільки заради чогось вартого того. Я це чітко бачила в стальному блиску очей, розуміючи що саме йому потрібно.

- Поверни його до життя і я стану твоєю… - голос був таким віддаленим і чужим, ніби це говорила не я.

   Так, справжнє кохання завжди мусить приносити себе в жертву, навіть через тисячу років це не змінилось, саме тому я удруге жертвую собою. Знову це почуття мене вбиває, тільки вже їхніми руками. Тепер вони обоє мене знищують.

    Давид стримано дивився як на моєму обличчі змінюються почуття, я усвідомлювала, що зараз він з легкістю їх читає.

   - Добре, я це зроблю, - заявив приречено, та більш палко додав, - я це зроблю тільки для тебе… Завтра вранці все вирішиться…

   Я, усвідомлюючи всю складність ситуації, лиш ствердно кивнула головою.

   - шкода тільки, що ти не можеш допомогти мені забутись… - печально тихо заявила я.

    - Я спробую. – несподівана обіцянка могла дарувати маленьку надію, та реальність підказувала зовсім інший розвиток майбутніх подій. Я вже знала, що забути так легко не зможу.