Розділ 26

   Спати знову не могла, постійно думала і молилась. Чомусь була повністю впевнена в успіху, адже про погане  взагалі заборонила собі думати. Задрімати ненадовго вдалось лиш під ранок. Та Нік мені більше не приходив у снах, моя підсвідомість його вже не пропускає. Тепер сновидіння ніколи не будуть такими добрими  і яскравими як з ним.

   На думку спадали різні одвічні запитання про те, чи можна відпустити людину дуже сильно кохаючи? Тепер чітко знаю відповідь на них: так, можна якщо це стане порятунком для коханого. От і вирішила обміняти своє життя на його.

   Нарешті настав світанок і я стояла біля вікна свого готельного номеру вдивляючись як навколо потроху розвіюється темрява, місто починає оживати, на вулиці знову з’являються люди, поспішаючи на роботу. Здається, навіть сонце пробує пробитись через високі будинки. Значить скоро все і станеться. Зібравши всі речі з завмиранням серця чекаю дзвінка Давида, який повинен був підготувати все необхідне для ритуалу і піти зі мною в лікарню до Ніка поки там ще немає його родини.

   Нарешті прийшло довгоочікуване повідомлення, просто: «Виходь», що я і зробила. Давид здавався повністю зануреним в себе, наче, його зовсім не хвилювало те, що вже після проведеного обряду я назавжди стану його власністю, іграшкою, якою він бавитиметься як захоче. Навіть радості не було, а він же так довго цього добивався…

    Приїхали. Лікарняний коридор здався до неможливості довгим, кожен крок відміряв час залишений нам небесами до розлуки. Звичайно, я вірила в силу Давида, серцем відчувала, що в нього все вийде і Нік буде жити, але вже не зі мною. Може він взагалі мене ніколи і не згадає, подумає, що то лиш дивний сон, який наснився на межі між життям і смертю. Мабуть, це й на краще, хоч він не буде страждати, зможе прожити зі своєю синьоокою Анею щасливе життя, про яке ми мріяли ще тисячу років назад.

   Важко зітхаю, перед його палатою і знову бачу вчорашню картину, від якої так само стискається серце. «Ні! Більше я не дам тобі померти!» - подумки звертаюсь до нього через скло.

    Давид тим часом домовився з персоналом, якимсь дивом йому вдалось вмовити їх запустити його в лікарняний бокс. Він захопивши з собою сумку, хотів зайти всередину, але я схопивши за рукав зупинила його з благанням в очах. Він все зрозумів, відступив від дверей, пропускаючи мене вперед.

    Зайшла, та ледь не обімліла. Ноги не хотіли тримати, а пальці рук почали тремтіти від побаченого. Він помирає. Я це чітко відчувала в повітрі, в атмосфері. Все сплелось: теперішнє і минуле, почуття Милоради і мої. Підійшла ще ближче. До нього навіть підступитись неможливо, кругом трубки і ця медична апаратура. Тремтячими пальцями торкаюсь його руки, ніби вперше, та знаю - вже точно востаннє. Розумію, що ніколи в реальності не зможу побачити блиску його прекрасних сіро-блакитних очей. Сльози невільно бризнули з очей. Наскільки ж несправедливим є наше життя.

    - Ти будеш жити… мусиш жити – тихесенько шепочу охриплим голосом, подавляючи клубок в горлі, що заважає дихати. – Дихай і живи… хай і без мене. Я тебе відпускаю.

    Сказавши останні слова, відірвалась від його руки мов ужалена та затамувавши подих майже вибігла з палати, і тільки в коридорі знову зробила жадібний ковток повітря. Давид мовчки спостерігав за мною звичним злим поглядом. Потім звелів взагалі вийти з відділення, так як мої занадто сильні думки і емоції можуть завадити справі. Я мовчки послухалась його і навіть не озирнувшись пішла геть з життя коханого. Хоча чи була я взагалі в його житті? Звичайно ні, ми вперше зустрілись тільки тут, він без свідомості, а я – зі спогадами з минулого.

    «І навіщо ж ти так?! – знову подумки звернулась до Ніка, - Навіщо змушував все згадати, коли сам не пам’ятав, кохаючи іншу, та пропонуючи їй вийти за тебе заміж?» Подібні думки розривали серце. Це кохання знову приносить нестерпні муки, вбиває, тільки вже їхніми обопільними зусиллями.

   Притулилась до холодної лікарняної стіни коридору, та поволі сповзла вниз, заламуючи пальці. Рюкзак впав на підлогу. Подумки почала молитись, щоб в Давида все вийшло. Так несамовито і відчайдушно я ще ніколи не благала небеса про допомогу. Повільно протяглися хвилини, здаючись вічністю. А він не виходив, хвилювання на серці все більше наростало, лавиною нависаючи над головою, готуючись знищити в будь-яку секунду.

   Обхопила потилицю обома руками, наче від цього могло полегшати, знову прийнялась молитись. А я ж навіть не уявляла собі, що все закінчиться смертю Ніка, навіть думки подібної не допускала. Ні! Швидко зупиняю себе, знову налаштувавшись на позитивну хвилю. Все буде добре! Досить вже цього горя і проблем, життя просто не може настільки мене зневажати…

  Раптово в дверях з’явився Давид і я кинулась до нього. По кам’яному обличчю неможливо дізнатись результат проведеного ритуалу. Я не тямлячи себе від розпачу починаю трясти його, зі слізьми на очах.

   - Він живий, - кинув сухо і піднявши з підлоги мій рюкзак, та схопивши за руку, повів геть з лікарні. Наче боявся, що не зможу виконати свою обіцянку і повернусь до Ніка.

   Я бігла за ним коридором, збиваючись з ніг, чітко відчуваючи його злість і агресію. Та це не хвилювало, головне, що Нік буде жити. Розумію, що з цього моменту моя душа починає потроху помирати. Нарешті цьому лютому Давиду вдалось добитись свого – полонити її. Тепер я міцно прикута до нього і до тієї неволі на яку так сміливо погодилась. Сили немає, але мушу продовжувати жити.

  Я ж свідомо йшла на цю жертву. А Нік ніколи не дізнається про це. Хай все так і залишиться.

   В ніздрі вдарило свіже повітря і я жадно його хапала, ніби рятуючись. Раптом отямившись вирвала руку з його цупкої хватки. Цей жест не на жарт розлютив Давида. Я чітко відчувала його бажання міцно схопити мене та щосили струсонути, злякати. Сполохано дивилась в несамовиті очі, чітко усвідомлюючи, що відтепер потрібно вести себе більш стримано і тихо. Показна ворожість лиш погіршить моє становище, тому мушу придушити її і інші почуття, адже вороття назад все-одно не буде.