Розділ 23

Не знаю, як змогла потрапити додому. Перед очима все пливло, наче, в тумані. Найгірше в подібних ситуаціях – невідомість, адже я не знала чи живий він ще.  Хоча сни давали якусь маленьку надію. Цілу ніч не спала, листала сторінки інтернету з новинами, намагаючись знайти ще хоча б якусь інформацію про аварію, та все марно. Єдине що в мене було це той зім’ятий кусок газети, який мені вручив Давид. Над ним у відчаї просиділа до ранку, твердо вирішивши їхати в сусіднє місто.

    Вкотре замаскувавши синці під очима тональним кремом, вийшла до батьків та ошелешила новиною – їду на екскурсію з університетськими друзями на цілі вихідні. Звичайно вони були вражені цією несподіванкою і мовчки дивились на мене з відкритими ротами (саме так і було!), здається й не збирались вірити в цю казочку. До того ж я навіть не поцікавилась в інтернеті чи є в тому місті якісь визначні місця, куди їздять туристи. Хоча плювати на все, я вже доросла і повнолітня, тому можу і не питати дозволу! Добре хоч влітку працювала і склала трохи грошей, наче знала, що вони знадобляться.

    Ще вночі зібрала в рюкзак всі необхідні речі та дізналась розклад руху автобусів, тому мусила поспішати, щоб встигнути на перший. Не могла більше ні секунди чекати - невідомість вбивала.

   Поцілувавши і обійнявши батьків та сестру швидко побігла на зупинку, щоб дістатись автостанції. Через десять хвилин вже була на місці, і придбавши квиток покірно очікувала на автобус. Раптово під’їхав знайомий позашляховик. Чудово знала хто всередині, навіть відчула якусь тривогу від цих його переслідувань, та вже приготувалась дати відсіч всім спробам зупинити мене, не дати поїхати до Ніка.

   - Сідай! – твердо крикнув Давид, опустивши скло.

   - Ні! – в моєму голосі було стільки протесту, стільки відчаю, що люди  навколо невільно почали заглядатись на нас, підслуховуючи нехитру суперечку.

   - Сідай, я тебе відвезу... до нього. – він це сказав якось невблаганно і одночасно приречено.

    Мені ще не вірилось в почуте, а він мовчки чекав, люто зиркаючи на мене. Навіть з’явилось бажання затулитись від цих злобних очей, і все ж прихопивши рюкзак мовчазно попрямувала до його автомобіля, та сіла спереду, кинувши невеличкий багаж на заднє сидіння. Він рушив, а я все ще не могла повірити в дійсність, тому мовчки спостерігала за дорогою – ще десь не туди повезе.

   - Ти що стежив за мною? – запитала отямившись.

   - Не важко було здогадатись, що ти задумаєш.  – він навіть не роздумував над відповіддю. - Ти завжди втрачала голову від нього, не думаючи про наслідки…

    І що він цим хотів сказати? Проте мені все одно! Притуливши голову до прохолодного скла, думаю про Ніка. А він виявляється старший за мене на цілих п’ять років, значить його душа прийшла в цей світ раніше моєї. Раптово повертаю голову до Давида:

   - Чому ти так несподівано вирішив допомогти мені?

    Здавалось він повністю зосереджений на дорозі і навіть не чує мене, чи не хоче відповідати. Тому не отримавши відповіді знову розвернулась до вікна розглядаючи пейзажі, що проносилися повз нас. Намагалась не думати про погане, про те, що могло статись з Ніком за ці дні.

    Приблизно через годину ми прибули до міської клінічної лікарні. Вистрибнула з джипу, глянувши на високу будівлю, подумки благаючи небо щоб коханий був живий. Від напруження почали трястись руки.

 - Ходімо – жорсткуватий голос вивів з заціпеніння.

Швидко зиркнула на нього й мовчки пішла слідом. В холі він щось запитував медсестер, потім кивком вказав йти за ним. Одразу зітхнула з полегшенням – значить живий!

   Ми йшли звивистим коридором, декілька разів повертали, та дістались до моторошного відділення під загальною назвою «реанімація», куди по стороннім входити заборонялось. Знову відчула укол розпачу, та Давид все організував, домовившись з персоналом лікарні і з’явився переді мною протягуючи білий халат.

    «Щоб я тут робила сама без нього?» - раптово подумала, згадуючи як сміливо готувалась до цієї поїздки. Тепер вже подивилась на Давида зовсім іншими очима, розуміючи, що він може бути більш-менш нормальним, не таким навіженим і навіть в якійсь мірі співчутливим.

    З подякою прийняла з його рук халат, накинула на плечі і ми ввійшли. Все навколо просякнуло якимсь відчаєм і безнадією. Не люблю лікарні, тут стільки болю і страждань. Мною аж пересмикнуло.

   Медсестра підвела нас під палату з великим скляним вікном і вказала всередину. Я підійшла ближче і застигла на місці від побаченого. Там безпорадно лежав мій Нік зі снів, а до нього було приєднано безліч різних трубок і апаратів. З очей поневолі почали капати сльози, прокладаючи обличчям мокрі сліди, закрадаючись в душу відчаєм і страхом.

   Рука підсвідомо торкнулась скла. Ніби так я могла його відчути, бути ближче, але Нік все так само був недосяжним.

    - Що з ним? – з тихим розпачем прошепотіла я.

    - Важкі травми, - так само тихо прозвучала відповідь, - він між життям і смертю.

 - Чому? – мій несамовитий викрик порушив реанімаційну тишу. На мене з осудом зиркнула медсестра, проходячи мимо. Продовжила трохи заспокоївшись: - Я зробила вибір, чому він не приходить до тями?!

   - Аріно, я не знаю. – його злісний голос нещадно бив по моїй вірі.

    Нестямно розвернулась до нього і навіть схопила за рукави, навіжено вдивляючись у вічі.

    - Зроби щось! Врятуй його!

   - Я не вмію оживляти мертвих, - злісно сказав Давид, процідивши ці слова крізь зуби, а потім якось замислено добавив: - Інакше Милорада була б жива…

   - Він живий! – грізний погляд не передбачав заперечень.

    Знову з’явилась та сама медсестра, попередивши щоб ми дотримувались тиші, інакше вижене звідси. Майже не звернула на це уваги, повністю зосередившись на співрозмовнику.

   - Це ж ти тоді його вбив… - мій голос прозвучав і вкрадливо й гнівливо. Мені потрібно будь що викликати в нього хоч якесь відчуття провини, змусити врятувати.