Розділ 17

Нарешті вдалось зібрати урожай, тому це значило, що зовсім скоро ми з Добромиром одружимось – настає пора весіль. Я раділа. Вже зовсім скоро увійду в його дім, стану там господинею, народжу йому багато синів і дочок, щоб стали нам надійною опорою і допомогою в житті. Задумалась на хвильку уявляючи, якими ж будуть наші діти. Сподівалась, що ця таємнича завіса дуже скоро буде відкрита, адже якщо невдовзі одружимось, то вже наступного літа, в нас може з’явитись дитинча. До того часу мій коханий вже повинен закінчити навчання в старого чаклуна, тому будемо щасливо ростити дітей.
   Була впевнена, що він стане чудовим батьком й ідеальним чоловіком. Зможе подарувати мені й діткам всю теплоту, турботу, ласку і добро, які живуть в його серці. Саме через це я його і обрала, а потім закохалась до втрати свідомості.
   Поволі на землю почали опускатись сутінки, а це значило, що мені потрібно поспішати на побачення до коханого в наше потаємне місце до старої верби.
    Швидко допомогла матері наготувати їжі на нашу величезну сім’ю, усвідомлюючи, що зовсім скоро цей обов’язок тягарем ляже на плечі моєї меншої сестрички Добрави, коли я вже буду господарювати у власному домі. Та на ходу перехопивши запашну паляницю. Побігла на побачення. Мати цьому не противилась, розуміючи, що залишаються лічені дні до моменту, коли я розправивши крила випурхну з їхнього батьківського гніздечка.
   Вдихнула вечірню прохолоду, насолоджуючись різноманітністю ароматів, які витали в повітрі. Тут був і запах свіжоскошеної трави, й зерна, запах лікувальних трав та квітів, турботливо насіяних матір’ю, та навіть легкий бриз річки. Наскільки ж мало людині потрібно для щастя – просто відчувати і знаходити радість в кожній деталі. Усміхаюсь.
   Вирішую пришвидшитись, щоб скоріше зустрітись з коханим, та несподівано мене перепиняє Сірослав, раптово з’явившись посеред дороги.
   - Не йди до нього! – він і благав, і одночасно наказував. – Ти моя, ти мені призначалась.
   Стало якось моторошно від цих слів, хоча я не боялась його, адже ми росли разом, він був одним із кращих друзів. Та ця його одержимість була чимось незнайомим і дивним для мене. Стараюсь не видати свого страху.
   - Чому ти так вирішив? Ми з тобою завжди були лиш друзями.
   - Я це чітко відчуваю, ти моє істинне кохання. – Він підійшов майже впритул і взявши мою руку приставив собі до грудей. – Тут живе душа. Невже ти не відчуваєш як вона тягнеться до твоєї.
   Я мовчки похитала головою, а він зненацька притяг мене до себе та почав нестримно грубо цілувати. Стало так неприємно. Почала пручатись, та ледве вирвалась з цупких обіймів. Не тямлячи себе від люті заліпила йому дзвінкого ляпаса, та підібравши поділ сукні помчалась до Добромира.
   Різко розплющую очі, намагаючись втихомирити дихання. Я впізнала цей поцілунок! Ці губи, ці слова, ці жорстокі обійми – це все він! Давид це і є Сірослав! Всередині все стислось в клубок. Наче, хтось вдарив з усієї сили.
   Тепер все стало на свої місця. Стало зрозуміло, чому постійно мене переслідує, чому не дає мені ні з ким зустрічатись. Він просто хоче щоб я була з ним, так як в минулому житі обрала не його.
    Як же це дивно! Ніколи б не подумала, що повірю в подібну нісенітницю. Навіть якщо таке явище як переселення душ існує, то чому ми пам’ятаємо минуле життя? Чому саме ми?
   Несподівана думка змусила ще більше розхвилюватись – а якщо Сірослав просто хоче мені помститись за минуле, адже хіба так добиваються коханої, хіба жорстокістю і злістю примушують любити?! Враз пригадались його розлючені слова «Я тобі ще й не починав мститись!».
   Розуміючи, що не зможу пережити лекції, швидко одягаюсь, роблю «пучок» на голові, беру наплічник і йду на річку, в тихе й безлюдне місце, щоб подумати над усім, осмислюючи всю глибину непростої ситуації.